Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

— Ні,— озвався містер Гікок.— Вони її не знайшли. Здається, вона виїхали звідти.

Най усміхнувся.

— Так чи так, а тут їх ту ніч не було. А наступний тиждень — тобто від п’ятнадцятого до двадцять першого — Дік і далі зустрічався з Перрі Смітом, але щодо всього іншого, наскільки ви можете судити, жив, як звичайно,— ночував удома й щодня ходив на роботу. Двадцять першого числа він зник, і Перрі Сміт також. Відтоді ви не мали від нього звістки? Він нічого вам не написав?

— Він боїться,— сказала місіс Гікок.— До того ж йому соромно.

— Соромно? Чого?

— Що він таке зробив. Що знову завдав вам горя. Отож і боїться, що ми йому не пробачимо. Та ми завжди пробачали. І тепер так буде. Ви маєте дітей, містере Най?

Він кивнув головою.

— Тоді ви нас зрозумієте.

— І ще одне запитання. Чи не маєте ви хоч якоїсь гадки, куди б він міг податися?

— Розгорніть карту,— відказав містер Гікок.— Тицьніть пальцем куди попало,— може, він якраз там.

Було вже надвечір, і чоловіка за кермом — уже немолодого торговельного агента, що його назвемо тут містер Белл,— змагала втома. Йому хотілося спинитись і трохи здрімнути. Та їхати лишилося всього сто миль — до Омахи, штат Небраска, де містилось правління великої м’ясоконсервної компанії, в якій він працював. Правила компанії забороняють роз’їзним агентам підвозити подорожніх, але містер Белл частенько нехтував цей припис, а надто коли йому ставало нудно й хилило на сон. Отож і тепер, забачивши край дороги двох молодиків, він одразу ж натиснув на гальма.

Вони справляли враження «пристойних хлопців». Вищий на зріст, хлопчина міцної будови, з коротко підстриженим рудуватим чубом і приємною усмішкою, поводився дуже чемно. Його товариш, «такий собі коротун», що тримав в одній руці гармонійку, а в другій розбухлу валізу, теж видавався «цілком симпатичним», хоча й трохи соромливим. У кожному разі, містер Белл, і гадки не маючи про наміри своїх пасажирів — задушити його поясом і, забравши машину й гроші, покинути мертвого серед прерії,— зрадів, що тепер буде з ким поговорити й розвіяти дрімоту.

Він одрекомендувався, тоді спитав, як звуть їх. Чемний молодик, що сів поруч нього, назвався Діком.

— А це Перрі,— сказав він, підморгнувши товаришеві, що вмостився позаду.

— Ну що ж, хлопці, я можу довезти вас до Омахи.

— Дуже вдячні, сер,— мовив Дік.— Нам туди й треба. Може, знайдемо там роботу.

А якої роботи вони шукають? Містер Белл подумав, що міг би їм посприяти.

Дік відказав:

— Я першокласний фарбар автомобілів, а також механік. Заробляв завжди дай боже. Ми з дружком оце щойно з Мексики. Думали там осісти. Та вони, хай їй біс, таку мізерію платять, що білій людині аж ніяк не прожити.

А, з Мексіки... Містер Белл пояснив, що колись провів у Куернаваці свій медовий місяць.

— Усе хотіли якось ще туди поїхати. Та коли в тебе п’ятеро дітей, не дуже помандруєш.

У Перрі, як він згадував потім, майнула думка: «П’ятеро дітей.— ой, як погано!» Слухаючи самовдоволене Дійове патякання про його «любовні перемоги» в Мексіці, він думав, як усе це «не по-людському, бездушно» — вихвалятися перед людиною, котру збираєшся вбити, котра за десять хвилин має померти. Звісно, коли все вийде так, як замислили вони з Діком. А чого б не вийшло? Нагода чудова — саме такої вони чекали вже три дні, мандруючи попутними машинами з Каліфорнії до Невади, а тоді через усю Неваду й Вайомінг до Небраски. Та підхожої жертви все не траплялося. Містер Белл був перший заможний з вигляду й самотній переїжджий, що підібрав їх на дорозі. Досі їх підвозили водії вантажних машин, солдати, навіть два негри, боксери-професіонали, що їхали блідо-ліловим «кадилаком». А от містер Белл — це саме те, що їм потрібно. Перрі засунув руку в кишеню своєї шкіряної штормівки. Там лежав флакончик з таблетками аспірину й чималий, з кулак завбільшки, камінь з гострими краями, загорнутий у жовту ковбойську хустинку. Тоді розстебнув пояс — оздоблений бірюзою індіанський плетений пасок із сріблястою пряжкою,— зняв його і, скрутивши кільцем, поклав на коліна. Він чекав. Дивився на прерію обабіч дороги, награвав на гармонійці і чекав, коли Дік скаже умовну фразу: «Гей, Перрі, дай-но сірника». По тому Дік мав перехопити кермо, а Перрі — торохнути містера Белла загорнутим у хусточку каменем, «розчерепити йому голову». А тоді вже, звернувши на якусь глуху бічну дорогу, вони збиралися пустити в діло пасок з бірюзовими намистинами.

Тим часом Дік і приречений на смерть торговельний агент розповідали один одному непристойні анекдоти. Їхні веселощі дратували Перрі, особливо уривистий, схожий на гавкання сміх містера Белла; майже так само сміявся Текс Джон Сміт, батько Перрі. Від згадки про батька нерви його ще дужче напружились, заломило в скронях, біль пронизав коліна. Він розжував три таблетки аспірину й проковтнув, нічим не запивши. О боже! Якщо Дік і далі «тягтиме гуму», він просто не витримає — або виблює, або ж зомліє... Надворі смеркалося, дорога була пряма, ніде ні оселі, пі душі живої, тільки гола зимова прерія, похмура, мов іржава бляха. ІІу, час уже, час! Перрі втупився поглядом у Діка, наче хотів передати йому свою думку, та, побачивши, як сіпається в нього повіка, а на верхній губі проступають росинки поту, зрозумів, що той і сам дійшов такого рішення.

Одначе, коли Дік заговорив знову, то був лише ще один анекдот.

— А знаєте, що спільного між убиральнею і кладовищем? — Він вишкірився.— Не знаєте?

— Ні.

— Як уже треба туди, то треба!.

Містер Белл зайшовся реготом.

— Гей, Перрі, дай-но сірника!

Але тієї миті, коли Перрі вже заніс руку з каменем, сталося щось незбагненне, «якесь бісове чудо», казав він згодом. Тим чудом була несподівана поява ще одного подорожнього — солдата-негра, що стояв край шосе, піднявши руку.