Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Бускерос пішов одразу після обіду, я ж, перечекавши спеку, звелів відвести себе на Прадо. Я зачудовано розглядав цю прекрасну алею, але водночас дуже нетерпляче чекав тієї хвилини, коли опинюся в Буен-Ретіро. Цей відлюдний парк дуже люблять у наших романах, і я сам не знаю, яке передчуття підказувало мені, що там я неодмінно зав’яжу якісь ніжні відносини.

Вигляд Буен-Ретіро очарував мене більше, ніж я можу тобі передати. Я б довго стояв там, заглиблений у марення, якби якийсь блискучий предмет, що лежав у траві в двох кроках від мене, не привернув моєї уваги. Я підняв його й побачив портрет на обривку золотого ланцюжка. Портрет у вигляді силуету зображував дуже пристойного молодого чоловіка, а на звороті я побачив пасмечко волосся, перевите золотистою стрічечкою, на якій прочитав напис: «Вічно твій, моя люба Інесо». Я сховав прикрасу в кишеню й продовжив прогулянку.

Повернувшись знову на те саме місце, я застав там двох жінок, одна з яких, молода й надзвичайно гарна, неспокійно шукала щось на землі. Я легко здогадався, що йдеться про загублений портрет, тому шанобливо наблизився до неї і сказав:

— Сеньйоро, мені здається, що я знайшов предмет, який ти шукаєш, однак обачливість не дозволяє мені віддати його, поки ти хоч кількома словами не підтвердиш своє право власності на знайдену мною річ.

— Тоді я скажу тобі, сеньйоре, — відповіла прекрасна незнайомка, — що шукаю портрет з обривком золотого ланцюжка, залишки якого тримаю в руці.

— Але, — додав я, — чи не було якогось напису на портреті?

— Був, — відповіла незнайомка, злегка зарум’янившись, — ти там, сеньйоре, прочитав, що мене звуть Інеса і що оригінал цього портрета «вічно мій». А тепер, сподіваюся, ти мені віддаси його.

— Ти мені не сказала, сеньйоро, — сказав я, — яким чином цей щасливий смертний вічно тобі належить.

— Я вважала своїм обов’язком, — відповіла прекрасна незнайомка, — задовольнити твою обачливість, а не заспокоювати твою цікавість, і не розумію, по якому праву ти задаєш мені, сеньйоре, подібні запитання.

— Моя цікавість, — відповів я, — можливо, більше заслуговує назви зацікавленості. Що ж до права, в силу якого я смію задавати тобі подібні запитання, то дозволю собі зауважити, що ті, котрі віддають загублений предмет, найчастіше отримують солідну нагороду. У тебе я прошу тільки такої, яка може зробити мене найщасливішим з людей.

Молода незнайомка нахмурила брови й сказала:

— Ти заходиш надто далеко, сеньйоре, як для першої зустрічі, і це не найкращий спосіб домовитися про другу; однак щодо цього я можу заспокоїти твою цікавість. Цей портрет…

У цю мить Бускерос несподівано вийшов з бічної стежки й, безцеремонно наблизившись до нас, сказав:

— Поздоровляю тебе, сеньйоро, що ти познайомилась із сином найбагатшого неґоціанта з Кадикса.

На ці слова риси обличчя моєї незнайомки набрали виразу найглибшого обурення.

— Гадаю, що я не давала приводу, — сказала вона, — аби незнайомці вступали зі мною в розмову.

Потім звертаючись до мене, додала:

— Прошу, сеньйоре, віддати мені портрет, який ти знайшов.

Сказавши це, вона сіла в карету й зникла нам з очей.

Коли циган дійшов до цього місця, по нього прийшли, і він попросив у нас дозволу відкласти на наступний день продовження своєї історії. Коли він пішов, прекрасна ізраїльтянка, яку ми називали тепер просто Лаура, звернувшись до Веласкеса, сказала:

— А що думає вельможний герцоґ про екзальтовані почуття молодого Суареса? Чи ти колись у своєму житті замислювався хоч на мить про те, що звичайно називають коханням?

— Моя система, — відповів Веласкес, — охоплює всю природу, а тому має містити всі почуття, якими вона наділила людське серце. Я всі їх обдумав і позначив, особливо мені це вдалося з коханням, бо я відкрив, що його легко можна виразити за допомогою алгебри, а як ти знаєш, сеньйоро, алгебраїчні задачі піддаються рішенню, яке не викликає ніяких сумнівів. Бо й справді, припустимо, що кохання є додатною величиною, позначеною знаком «плюс», ненависть, як протилежна до кохання, позначена буде знаком «мінус», а байдужість, як почуття ніяке, становитиме «нуль». Далі, якщо я помножу любов на любов або скажу, що люблю любов чи люблю любити любов, то я завжди отримуватиму додатні величини — бо «плюс», помножене на «плюс», завжди дає «плюс». З іншого боку, якщо я ненавиджу ненависть, то тим самим приходжу до почуття любові, тобто до додатних величин, бо «мінус» на «мінус» дає «плюс».

Зате, якщо я ненавиджу ненависть ненависті, то приходжу до почуття, протилежного коханню, тобто до від’ємних величин, бо куб «плюса» дає «мінус».

Щодо добутків кохання на ненависть чи ненависті на кохання, то вони завжди від’ємні, бо «плюс» на «мінус» чи «мінус» на «плюс» завжди дає «мінус». Бо й справді, чи ненавиджу я кохання, а чи кохаю ненависть — я завжди залишаюся серед почуттів, протилежних коханню. Чи можеш ти, прекрасна Лауро, щось закинути моїм доказам?

— Нічого, — відповіла ізраїльтянка, — навпаки, я переконана, що немає такої жінки, яка б не скорилася перед подібними судженнями.

— Мене б це зовсім не потішило, — сказав Веласкес, — бо погоджуючись так швидко, ти втратила б усе продовження, тобто висновки, які слідують з моїх положень. А тим часом я продовжую свої докази. Оскільки кохання і ненависть відносяться одне до одного як додатні величини до від’ємних, то цілком допустимо, що я замість ненависті можу написати «мінус кохання», чого, однак, не слід вважати тотожним байдужості, яка, по суті, рівна нулю.

Тепер придивися як слід до поведінки двох закоханих. Вони кохають, ненавидять, пізніше проклинають ненависть, яку відчували одне до одного, потім кохають ще більше, ніж будь-коли, поки від’ємний множник не перетворить усіх їхніх почуттів на ненависть. Неможливо не помітити, що добутки були б тут поперемінно додатними і від’ємними. І врешті-решт тобі кажуть, що коханець убив свою коханку, і ти не знаєш, що про це думати, чи це результат кохання, а чи ненависті. Так само в алгебрі: приходиш до уявних чисел щоразу, коли в коренях з «мінус X» показники є парними.

Ці докази настільки вірні, що часто бачиш, як кохання починається зі свого роду взаємної несміливості, яка нагадує нехіть, невеличку від’ємну величину, яку можна виразити через «мінус В» Ця нехіть зумовить ворожість, яку позначимо «мінус С». Добуток цих двох величин буде «плюс ВС», тобто додатною величиною, одне слово — почуттям кохання.

Тут