Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Це місце пронизане закляттями.

— Збоку є табличка, — зауважив Генрі й, вказавши на неї рукою, прочитав: — «Один лишиться в темряві навіки».

— Це надихає, — весело кинула Елізабет і, штовхнувши Люсі в плече, пройшла повз неї всередину.

Люсі схвильовано кинулася за нею.

— Що ти робиш?

— А що таке? Ти більше не можеш мене контролювати? — Вона посміхнулася ще ширше, розвівши руками. — Нічого не трапилося, бачиш? Усе добре.

У сховищі дійсно нічого не змінилося. Ані важкості на душі, ані напруги в Люсі не з’явилося. Вона вже подумала, що переймається занадто сильно, але все одно сказала:

— Не торкайся нічого. — Вона обернулася до решти. — Ви не заходьте. Я не впевнена, що тут безпечно.

Генрі такий розклад не задовольняв.

— То нам просто спостерігати?

— Можете відвернутися, — кинула Елізабет, підходячи до книги та вдумливо розглядаючи її. — Бачиш блакитне сяйво? — Вона вказала на обкладинку пальцем, але не торкалася. — Ледь помітно переливається.

Насупившись, Люсі підійшла ближче. Вона знала, що це означало, але до останнього сподівалася, що закляття не буде.

— Трясця. — Вона важко зітхнула, відвівши погляд на меблі. — Це закляття Парцифаля, назване ним же на його честь. Воно перетворює на камінь усе живе, що до нього доторкнеться. Та ілюзія на початку — це просто глум.

— Найгірше те, що його не можна зняти, — додав Генрі ззовні.

Елізабет, не відводячи погляд від стійки, заперечила:

— Є спосіб.

— Ні, — враз відповіла Люсі, повернувши голову до неї.

— Але ж спрацює. — Її вуста потягнулися в завзяту півусмішку, а в очах палав звичний вогник азарту.

— Який ще спосіб? — втрутилася Анабель.

Арон перегородив прохід рукою, випереджаючи її спроби зайти до них. Люсі тим часом не вірила, що їм і справді могло так не щастити.

— Воно зникає після застосування, — пояснив Генрі, — коли забере життя однієї людини.

— І хто ж у нас буде добровольцем? — бадьоро запитала Елізабет, але, коли у відповідь була лише тиша, без крихти вагань додала: — Отже, ця роль для мене.

— Ні, — зліше заперечила Люсі. — Я не дозволю тобі померти.

— А я й не просила твого дозволу. Це єдина причина, чому я поперлася з вами в цю довбану печеру. Генрі здогадався про закляття ще до початку місії й розповів мені. Я прийняла рішення, що це маю бути я. Хіба що хтось інший з вас хоче перетворитися на статую, як ті, що стоять перед сходами в Академії?

Вони мовчали, а Елізабет лише ширше всміхнулася.

— Навіщо? — тихо видихнула Люсі, ковтнувши, але клубок у горлі від цього не зникав.

Вона знизала плечима.

— Бо така моя робота. — Цей спокійний, замирений тон. — Ти створила мене, бо тобі був потрібен друг, і, хоч я прекрасно справлялася, зараз в тебе є вони. — Вона кивнула в бік дверного отвору, де всі засмучено спостерігали за ними, а Марія витирала зі щоки сльозу. — І потреба в мені відпала. — Тоді знову повернулася до неї. — Люсі, я не людина. Я не можу існувати повноцінно без тебе. Моє тіло — воно несправжнє. Воно болить і відмовляється жити. Настав час поставити крапку у твоїй теці в психіатра. Маєток мертвих має бути порожнім.

Люсі не хотіла цього чути. Вона просто не могла допустити смерті своєї сестри, навіть не спробувавши нічого вигадати.

— Генрі, чи є інший спосіб зняти закляття? — запитала вона, повернувшись до нього. — Може, за допомогою чарівних каменів?

— Навряд чи, — понуро відповів хлопець, дивлячись убік та злегка штурхнувши камінчик на землі стопою. — Та й, боюся, це вже не допоможе.

Люсі вмить повернула голову до стійки, книга з якої зникла.

— Що ти накоїла?! — Вона вирвала записник з руки Елізабет, але було вже запізно.

Закляття розпочало свою дію. Стопи дівчини перетворилися на каміння, і злі чари повільно повзли нагору. Арон спробував забігти в кімнату, але не зміг, бо прохід загородила невидима стіна.

— А це лоскотно, — пирхнула Елізабет. — Хоча я думала, що пройде швидше.

— Ні, ні, ні!!! — Люсі кинула записник на підлогу та схопила її за плечі, відчайдушно хитаючи головою. — Як це зупинити? Будь ласка, скажи щось. Ми маємо тебе врятувати.

Вона підняла блискучі очі зі своїх кам’яних черевиків, прикованих до підлоги, і щиро всміхнулася.

— Не потрібно мене рятувати. Це я твоя рятівниця, забула? Настав час врятувати тебе від мене.

Елізабет говорила так, наче смерть її зовсім не лякала. Наче вона чекала цієї миті все своє життя, й ось нарешті могла гідно її зустріти. Люсі ж від безпорадності втратила здатність мислити. Вона відчувала, як нагрівалися її щоки й чоло, як від паніки розпашіло її обличчя, а на очі накотилися чорні сльози. Заціпеніння поширювалося так повільно, але, перш ніж вона повернулася до тями, в Елізабет майже повністю закам’яніли ноги.