Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Хто, як не демон, подорожує взимку? Розпитує дорогу до проклятих руїн?

Коли вона від’їхала, Госта швиденько зібрав свій рибальський крам. Додому йшов лісом. Накинув дороги, але розум та інстинкт застерігали, аби не йти просікою, не залишатися на виду. Дівчина, підказував розум, попри усі можливості, примарою не була, була людиною. Ворона кобила була не марою, а просто конем. А за тими, що верхи наодинці через пустинь, та ще й взимку, часто-густо йде погоня.

Годиною пізніше просікою пройшла галопом погоня. Чотирнадцятеро коней.

* * *

Ріенс іще раз тряхнув срібною коробочкою, вилаявся, із люттю вдарив у луку сідла. Але ксеноглос мовчав. Наче проклятий.

— Магічне гівно, — холодно прокоментував Бонгарт. — Зіпсувався він, базарний фокус-покус.

— Або Вільгефорц демонструє нам, наскільки ми йому важливі, — додав Стефан Скеллен.

Ріенс підвів голову, глянув на них обох.

— Дякуючи цьому базарному фокусу-покусу, — заявив ядуче, — ми взяли слід і вже його не загубимо. Дякуючи пану Вільгефорцу ми знаємо, куди дівчина прямує. Знаємо, куди ми їдемо і що маємо вчинити. Я вважаю, що це немало. У порівнянні з вашими успіхами ще місяць тому.

— Не балакай забагато. Гей, Бореасе? Що каже слід?

Бореас Мун випростувався, розкашлявся.

— Була тут за годину перед нами. Коли може, намагається гнати швидко. Але то непрості терени. Навіть на тій своїй небувалій кобилі випереджає нас не більше, ніж на п’ять-шість миль.

— Тож вона все ж таки пхається межі ці озера, — пробурмотів Скеллен. — Вільгефорц був правий. А я йому не вірив…

— Як і я, — признався Бонгарт. — Але тільки до тієї миті, коли вчора селюки підтвердили, що над озером Тарн Міра і справді є якась магічна будівля.

Коні форкали, пирхали з ніздрів парою. Пугач кинув оком через ліве плече, на Йоанну Сельборн. Уже кілька днів не подобався йому вираз обличчя телепатки. Робиться вона нервовою, подумав. Ця погоня усіх нас змучила, фізично й психічно. Час уже нам те закінчувати. Саме час.

Холодні дрижаки пройшли йому по спині. Він згадав сон, який навідав його минулої ночі.

— Добре! — обтрусився. — Досить медитацій. По конях!

* * *

Бореас Мун перевісився у сідлі, видивляючись слід. Було непросто. Землю скувало до дзвону, намертво, сніжок, який швидко здмухував вітер, утримувався лише у борознах і розпадинах. Саме у них Бореас відшукував відбитки підків вороної кобили. Мусив залишатися пильним, аби не загубити сліду, особливо зараз, коли магічний голос, що долинав зі сріблястої коробочки, замовк і перестав надавати поради і вказівки.

Був він нелюдськи змучений. І занепокоєний. Вони переслідували дівчину вже біля трьох тижнів, від Саовіну, від різанини у Дун Даре. Майже три тижні у кульбаці, весь час у погоні. Й усе ще ані ворона кобила, ані дівчина, яка на ній їхала, не слабшали, не сповільнювали швидкості.

Бореас Мун видивлявся сліди.

Не міг перестати думати про сон, який навідав його в останню ніч. У тому сні він тонув, топився. Чорна безодня змикалася над його головою, а він ішов на дно, до горла й легенів його вливалася льодяна вода. Прокинувся він спітнілий, мокрий, тремтячий — хоча навколо панував по-справжньому собачий холод.

Досить уже, подумав він, звішуючись із сідла, видивляючись сліди. Саме час із цим усім покінчити.

* * *

— Майстре? Ви мене чуєте? Майстре?

Ксеноглос мовчав, наче заклятий.

Ріенс сильно поворушив руками, дихнув у змерзлі долоні. Потилицю і спину кусав холод, криж і стегна боліли, будь-який сильний рух коня нагадував про той біль. Не було вже навіть бажання лаятися.

Майже три тижні у сідлах, у безперестанній погоні. У пронизливому холоді, а вже пару днів як — і на тріскучому морозі.

А Вільгефорц мовчить.

Ми також мовчимо. І дивимося одне на одного вовком.

Ріенс потер долоні, натягнув рукавички.

Скеллен, подумав він, коли на мене дивиться, має дивний погляд. Невже він готує зраду? Щось надто швидко й надто легко змовився він тоді з Вільгефорцем… А той загін, ті різуни, вони ж йому вірні, його накази виконують. Як схопимо дівчину, він готовий, не зважаючи на домовленості, вбити її або доставити до отих своїх змовників, аби втілити у життя шалені ідеї про демократію і громадянське управління.

А може, Скелленові вже набридло змовлятися? Вроджений конформіст і кон’юнктурник, може, він і зараз уже думає, щоб доставити дівчину імператору Емгиру?

Дивно він на мене поглядає. Пугач. І вся та його банда… Та Кенна Сельборн…

А Бонгарт? Бонгарт — це непередбачуваний садист. Як говорить про Цірі, в нього аж голос тремтить від люті. Залежно від примхи він готовій упійману дівчину, або закатувати, або викрасти, щоб наказати знову битися на арені. Домовленості з Вільгефорцем? Йому ті домовленості за ніц. Особливо зараз, коли Вільгефорц…

Він вийняв ксеноглос із-за пазухи.

— Майстре? Чути мене? Тут Ріенс…

Апаратик мовчав. Ріенс не мав уже навіть бажання лаятися.

Вільгефорц мовчить. Скеллен і Ріенс уклали з ним домовленість. А за день чи два, як дістанемося ми до дівчини, може виявитися, що домовленості немає. І тоді я можу отримати ножем по горлянці. Або поїхати зв’язаним до Нільфгарду як доказ і заклад лояльності Пугача…

Зараза!

Вільгефорц мовчить. Не дає порад. Не вказує дороги. Не роз’яснює сумніви своїм спокійним, логічним, аж до глибин голосом, що доходить до душі. Мовчить.

Ксеноглос зіпсувався. Може, через той холод? А може…

Може, Скеллен був правий? Може, Вільгефорц і справді зайнявся чимось іншим і не дбає про нас і нашу долю?

До дідька, не думав я, що так буде. Якби я допускав, то не рвався б так до того завдання… Поїхав би вбити відьмака замість Шірру… Зараза! Я тут марную, а Шірру напевне вже гріється у теплі…

Подумати тільки, я ж сам напирав, аби послали мене по Цірі, а Шірру по відьмака. Сам про те просив…

Тоді, на початку вересня, коли у наші руки потрапила Йеннефер.

* * *

Світ, що мить тому ще залишався нереальною, м’якою і болотисто-липкою чорнотою, раптово набув твердих поверхонь і контурів. Посвітлішав. Зробився реальним.

Йеннефер розплющила очі, коли її струсонули конвульсивні дрижаки. Вона лежала на камінні, серед трупів і просмолених дошок, завалена рештками такелажу драккара «Алькіона». Навколо вона бачила ноги. Ноги у важкезних чоботах. Один із тих чоботів мить тому копнув її, приводячи до тями.

— Уставай, відьмо!

Знову копняк, що відізвався болем аж у корінні зубів. Вона