Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Козоле, Фердинанд Козоле, схлипує, як мале дитя.

V

Гримнув постріл, упав камінь, чиясь темна рука лягла між нами. Ми тікали від невідомої тіні, але ми кружляли на місці, і тінь наздогнала нас.

Ми кидалися з місця на місце й шукали, ми запекло та покірно йшли на все, ми ховалися і піддавалися нападу, ми блукали та йшли далі, і завжди, що б ми не робили, ми відчували за собою тінь, від якої ми рятувалися. Ми думали, що вона женеться за нами, і не знали, що тягнемо її за собою, що там, де ми, безмовно присутня і вона, що вона була не за нами, а всередині кожного з нас.

Ми хотіли споруджувати будівлі, ми сумували за садами й терасами, ми хотіли бачити море і відчувати вітер. Але ми забули, що будинки потребують фундаментів. Ми скидалися на покинуті, пориті вирвами поля Франції: на них та сама тиша, що й на ріллі навколо, але вони зберігають у собі ще багато мін, які так і не вибухнули, і плуг там доти буде крити в собі небезпеку, доки всі міни не викопають і не заберуть геть.

Ми все ще солдати, хоч і не знали цього. Якби юність Аль-берта протікала мирно, без надлому, у нього було б багато такого, що довірливо й тепло росло б разом із ним, підтримувало та охороняло його. Прийшовши з війни, він нічого не знайшов: усе було розбите, нічого не залишилося у нього в житті, і вся його загнана в далекий куток юність, усі його пригнічені бажання, жага ласки й туга за теплом батьківщини — все сліпо потяглося до однієї істоти, яку, здавалося йому, він покохав. І коли все було зруйноване, він зумів тільки вистрелити, бо більше нічого він не навчився. Якби він не був стільки років солдатом, він знайшов би багато інших шляхів. А так — у нього навіть не здригнулася рука, — він давно звик влучно потрапляти в ціль. В Альберті, в цьому мрійливому юнакові, в Альберті, в цьому боязкому закоханому, все ще жив Альберт-солдат.

Пригнічена горем стара жінка ніяк не може повірити в те, що трапилося.

— І як тільки міг він це зробити? Він завжди був такою тихою дитиною, — стрічки на капелюсі старенької дами тремтять, хустинка тремтить, чорне пальто тремтить, уся жінка — це суцільний клубок страждання.

— Можливо, це сталося тому, що він ріс без батька. Йому було всього чотири роки, коли помер батько. Але ж він завжди був таким спокійним, добрим хлопчиком.

— Він і зараз такий же, фрау Троске, — кажу я.

Вона чіпляється за мої слова й починає розповідати про дитинство Альберта. Вона повинна говорити, вона не витримає так більше, сусіди приходили, знайомі, навіть двоє вчителів заходили, ніхто не може зрозуміти, як це сталося.

— їм би слід було тримати язик за зубами, — кажу я, — усі вони винні.

Вона дивиться на мене очима, сповненими нерозуміння, і знову розповідає, як Альберт починав ходити, як він ніколи не пустував, — не те що інші діти, він, можна сказати, був навіть дуже сумирним як для хлопчика. І тепер ось таке! Як тільки він міг це зробити?

З подивом дивлюся я на неї. Вона нічого не знає про Альберта. Так само, як і моя мати про мене. Матері, здається, можуть тільки любити — у цьому все їхнє розуміння своїх дітей.

— Не забувайте, фрау Троске, — обережно кажу я, — що Альберт був на війні.

— Так, — відповідає вона, — так… так…

Але вона й далі не розуміє, до чого це тут.

— Цей Бартшер, кажуть, був дуже поганою людиною? — помовчавши, тихо питає вона.

— Негідник, — підтверджую я без пояснень: мені це не важко.

Не перестаючи плакати, вона киває:

— Я так і думала. Інакше й бути не могло. Альберт у житті мухи не образив. Ганс — той завжди обдирав їм крильця, але Альберт — ніколи. Що тепер із ним зроблять?

— Дуже суворе покарання йому не загрожує, — заспокоюю я її, — він був у сильному збудженні, а це майже самооборона.

— Слава Богу, — зітхає вона, — а то кравець, який живе над нами, каже, що його стратять.

— Кравець ваш, напевно, з глузду з'їхав, — відповідаю я.

— Він сказав, що Альберт — убивця, — ридання не дають їй говорити. — Який же він убивця? Не був він убивцею ніколи. Ніколи.

— З цим вашим кравцем я якось поговорю, — розлючено кажу я.

— Я навіть боюся тепер виходити з дому, — схлипує вона, — він завжди стоїть біля під'їзду.

— Я проведу вас, тітонько Троске.

Ми підходимо до її будинку.

— Ось він знову стоїть там, — боязко шепоче старенька, показуючи на під'їзд.

Я випростовуюся. Якщо він зараз пискне, я його на порошок зітру, нехай мене потім навіть на десять років посадять. Але коли ми підходимо, він і дві жінки, які шепочуться з ним, зникають кудись.

Ми піднімаємося сходами. Мати Альберта показує мені фото Ганса й Альберта, коли вони були підлітками. При цьому вона знову починає плакати, але відразу перестає, ніби чимось присоромлена. Люди похилого віку в цьому плані як діти: сльози в них завжди напоготові, але висихають вони теж дуже швидко. У коридорі вона запитує мене:

— А їжі в нього там хоч достатньо, як ви думаєте?

— Звичайно, достатньо. Карл Брьоґер точно про це подбає. Він може дістати все, що потрібно.

— У мене ще залишилося кілька млинців. Альберт їх дуже любить. Як ви думаєте, дозволять мені передати їх?

— Спробуйте, — відповідаю я. — І якщо вам вдасться побачити Альберта, скажіть йому тільки одне: Альберте, я знаю, що ти невинний. Більше нічого.

Вона киває.

— Можливо, я недостатньо піклувалася про нього. Але ж Ганс залишився без ніг.

Я заспокоюю її.

— Бідний мій хлопчик. Сидить там тепер сам.

Прощаючись, простягаю старенькій руку:

— Аз кравцем я зараз поговорю. Він вас більше турбувати не буде.

Кравець усе ще стоїть біля під’їзду. Пласка дурна фізіономія обивателя. Він витріщив на мене злі примружені очі; по морді видно: щойно я повернуся спиною, він одразу ж почне розпускати плітки. Я смикаю його за полу піджака.

— Слухайте, ви, козел паршивий, якщо ви ще хоч слово скажете он тій старенькій, — я показую нагору, — я поріжу вас на шматки, зарубайте це собі на носі, шмато немита, старий пліткарю, — при цьому я трясу його, як мішок із ганчір’ям, штовхаю його так, що він вдаряється попереком об ручку дверей, — я ще прийду, я зламаю тобі всі