Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Бот. Ґуаякільський парадокс 📚 - Українською

Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бот. Ґуаякільський парадокс" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 113 114 115 ... 119
Перейти на сторінку:
Він був блискучим нейрохіміком і, безперечно, із часом обов’язково отримав би професорське звання, якби не японець Кейтаро Рока, якого канадець зустрів усередині 1980-х, і їхні спільні шалені ідеї, що призвели до виникнення «NGF Lab». Ральф Доернберг — «батько» ідеї техно-синапсу, він першим у світі створив наноагентів, що можуть пробиратися до людського мозку та самостійно з’єднуватися з окремими нейронами, та, попри це, за життя так і не опублікував жодної статті, яка увічнила б його ім’я у сфері неврології. Даяна Ромеро нічого не знала та не могла знати про Доернберга, оскільки для міжнародної наукової спільноти канадця просто не існувало. Лукас роз’яснив: — Він був аспірантом професора Стівена П. Массіа.

— Массіа? — перепитала дівчина.

— Так, — кивнув Лукас. — Ти його знаєш?

— Звісно, я чула про професора Массіа, але це було…

— Давно, — незворушно додав Лукас. — На початку вісімдесятих.

— О’кей, — здвигнула плечима Даяна. — То ви знайомі з цим професором?

— Ні, — заперечив Ейнджел. — Читали його праці.

«Шикарна мотивація», — іронічно подумала дівчина.

Близнюки стихли, вперто відмовляючись підтримувати розмову. Даяна Ромеро, косуючи на юнаків, усе ж наважилася поставити ще одне запитання.

— Не хочу видатися нахабою, — чемно почала вона, — але ви, хлопці, не надто схожі на болівійців. Точніше, зовсім несхожі. Ви більше скидаєтеся на норвежців чи голландців. Ваші батьки мігрували до Південної Америки з Європи чи як?

Лукас з Ейнджелом перезирнулися. І тоді один із них — у півтемряві салону Даяна не розгледіла, хто саме, — відповів:

— Ми зростали в інтернаті. У нас немає батьків.

— Пробачте, — дівчина, викрутившись на сидінні, повернулася до близнюків. — Я не знала, я… — слова вибачення застрягли в горлі.

У ту мить таксі проминуло міст через озеро Темпі-Таун, виїхало на яскраво освітлену вулицю, і зненацька Даяна Ромеро побачила, що так турбувало її. Очі! Їхні очі — світло-сірі, немов дим над багаттям із вологих галузок, у Лукаса та блакитні із зеленкуватими кільцями довкола райдужних оболонок у Ейнджела — виглядали несправжніми. Придивившись, Даяна зрозуміла, що близнюки носять лінзи. Хоча, звісно, шокувала її не наявність лінз із намальованими райдужками, а те, що за межами їхніх гладеньких і блідо-молочних дисків, у самісіньких кутиках очей, очні яблука болівійців здавалися чорними.

CV

Середа, 5 лютого, 09:17 (UTC –7)

Ґлендейл[116], штат Аризона, США

— Фредді, не мороч мені голови, я на об’єкті!.. Яке замовлення? Хто?.. Гаразд, якщо вже морочиш, то говори голосніше, я тебе не чую за цим проклятущим бетононасосом! — рожевощокий технічний директор «Fleming West Building Company» повернувся спиною до будівельного майданчика, однією рукою затулив ліве вухо, другою дужче притиснув до правого мобільний телефон. — Га?! Що вони хочуть, щоб ми побудували?.. Лабораторію? Пф-ф-ф. Де?.. Я тебе правильно почув — в Антарктиді? Фредді, це якась школота бавиться, а ти через це марнуєш мій час! Не дратуй мене, ми на місяць запізнюємося з перекриттями.

«Наче немає чого робити», — подумав чоловік, сердито натискаючи «Відбій».

За хвилину Фредді зателефонував удруге.

— Ти нариваєшся! — багровіючи, закричав технічний директор. — Я на об’єкті, я не можу зараз зайти в Інтернет і переглянути рахунки. У мене немає часу займатися дурни… Що ти сказав? — брови з’їхалися на переніссі, після чого чоловік затих і секунд двадцять німував. Зрештою він обережно перепитав: — Скільки мільйонів?.. Ти серйозно? Це не помилка?.. Та вірю, вірю. А хто замовник? Якийсь правник із Болівії?.. Ні, я розумію, що він представляє чиїсь інтереси, але… Слухай, ти впевнений, що гроші чисті? Це ж Болівія… Чорт забирай, я знаю різницю між Болівією та Колумбією й усвідомлюю, що Болівія — це не Венесуела… Ти ще раз скажи: мені не почулося?.. Ох ти ж розтуди мою маму! Знаєш, що я гадаю, Фредді? Ми все одно будуватимемо не в США, правда? То яка, в сраку, різниця?.. От і я говорю: яка прекрасна думка!.. Так, так, згоден, за такі гроші можна почати будувати на Місяці… Гаразд, друже, чекай на мене, я вже їду. Я просто зараз вирушаю до офісу, Фредді…

Січень 2012

Намібія

16 травня 2013 — 6 червня 2013

19 січня 2015 — 20 травня 2015

Рівне, Україна

Післямова

Ви тримаєте цю книгу в руках (сподіваюсь, не просто тримаєте, хочеться вірити, що ви її прочитали та що вона вам сподобалася) винятково тому, що я — невиправний і наївний оптиміст. Саме так, мабуть, кращих слів не дібрати: я — довбаний оптиміст і через це постійно страждаю. Я давно планував написати продовження «Бота», неодноразово говорив, що сиквел обов’язково побачить світ, але ніколи не думав, що це станеться 2015-го.

Отож, чому «Бот-2»?

Чому я взявся за написання сиквелу та чому у ваших руках ця книга опинилася саме тепер?

Об’єктивно на кінець 2015-го технотрилер «Бот» є моїм найбільш успішним романом, хоча я сам не вважаю його найкращим серед опублікованих і тим більше серед запланованих до написання, тож, повірте, це аж ніяк не стало поштовхом до створення сиквелу. Хтось, напевно, вирішить, що я взявся за «Бот-2», оскільки є читачі, які цього дуже хотіли. Ще після першого видання першого «Бота» (пардон за тавтологію, домовимося надалі називати його «Бот-1») мене питали, чи буде продовження. Подеколи запитання звучали настирливіше — а коли буде продовження? Утім, запевняю вас, це жодним чином не вплинуло на мої плани. Щось подібне часто запитують про «Твердиню» — про «темну кімнату», Ґрема, каміння з Паїтіті й отвір у землі, словом, про всі ті моторошні та не до кінця зрозумілі моменти, які лишилися нерозкритими в романі, — та я маю великий сумнів, що коли-небудь повернуся до Левка Бартоша та його пошарпаної в перуанських джунглях компанії. Чому? Бо я не бачу цієї історії. Я намагаюся протиснутися крізь час і відстань і уявити, що сталося з Родом Холмґреном, Ґремом Келлі та рудим, підгледіти, чи зосталися вони в джунглях, чи вирушили до загадкових мегалітів Хаамонга-а-Мауї на острові Тонгатапу в Океанії, хочу дізнатися, як поживає Сатомі та як ведеться Левку, проте не бачу цього. А «Бот-2» я бачив. Я побачив його чітко та практично до кінця ще тоді, коли до завершення «Бот-1» залишалося багато-багато тисяч слів.

Погляньте ще раз на титри наприкінці книги, де зазначено час, затрачений на написання. Основну частину тексту було створено в Рівному впродовж періоду від 19 січня до 20 травня 2015-го. Але починаються титри з рядка «січень 2012-го, Намібія». Уважний читач пригадає, що це той самий час і те саме місце,

1 ... 113 114 115 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бот. Ґуаякільський парадокс"