Читати книгу - "Інформатор"

Якщо Маєрс потрапив до рук Дюбоса, вважала Джо Елен, то його швидко змусили заговорити. Зараз на мішень перетворився Кулі. Рано чи пізно Бонн дізнається, що інформатором була вона, а захистити її нікому.

До в’язниці Кулі був міцним хлопцем, який носив пістолет і знався із дрібними бандюками. Але три роки за ґратами змінили його. Він став уже не таким пихатим і нахабним, а коли вийшов, то відчайдушно потребував грошей. Без юридичної ліцензії та з кримінальним минулим можливостей покращити матеріальний стан у нього було небагато. Легальний заробіток у статусі інформатора здавався йому тоді ідеальною справою.

Вони без проблем знайшли термінал цивільної авіації у регіональному аеропорту Валдости. Лейсі зачинила свою автівку й роззирнулась навколо: чи не видно чого нічого підозрілого? Гантер був усередині, фліртував із дівчиною за стійкою. Він обійняв сестру так, наче від часу їхньої останньої зустрічі минули роки. Лейсі не стала знайомити його із Джо Елен, оскільки не хотіла називати її ім’я.

— У вас немає валіз, — зауважив Гантер.

— Нам пощастило, що хоч сумочки залишилися, — відповіла Лейсі. — Ходімо.

Вони швидко війшли з терміналу, пройшли повз ряд невеличих літаків на злітній смузі й зупинилися біля того самого «Букового барона», на якому Гантер рятував Карліту. Як і тоді, він нагадав, що літак належить його другу. До кінця дня вони ще дізнаються, що у Гантера справді є хороші друзі. Перш ніж сісти в літак, Лейсі зателефонувала Еллі Пачеко, щоб повідомити новини. Він одразу відповів. Сказав, що слухання триває, присяжні працюють у поті чола, і де, в біса, вона поділась? Лейсі відповіла, що вони із Джо Елен у безпеці й зараз вирушать в політ. Попередила, що зателефонує пізніше.

Гантер пристебнув жінок ременями і пішов до кабіни пілота. В салоні було задушно, як у сауні, й вони відразу спітніли. Брат Лейсі запустив обидва двигуни, і літак затрусився від носа й до хвоста. Поки тривала підготовка до польоту, Гантер відчинив вікно, і легкий вітерець трохи розвіяв задушливе повітря. Можна було злітати. Як тільки літак покотився вперед злітною смугою, Джо Елен заплющила очі й ухопила Лейсі за руку. На щастя, погода була гарна: все ще тепло, навіть спекотно, хоча вже настав жовтень. П’ятнадцяте жовтня, тобто з часу загибелі Г’юго минуло вже майже два місяці.

Коли літак набрав висоту, Джо Елен трохи розслабилась. Тепер працював кондиціонер повітря, тож у салоні стало більш комфортно. Постійне гудіння двох двигунів не давало нормально говорити, але Джо Елен все ж спробувала його перекричати:

— Цікаво, куди ми прямуємо?

— Не знаю, Гантер мені не сказав, — відповіла Лейсі.

— Чудово.

Літак набрав оптимальну висоту — близько двох із половиною тисяч кілометрів, і звук двигунів став тихішим, гудіння перейшло у м’яке дзижчання. Джо Елен провела останні дві ночі в дешевих мотелях, переховуючись і боячись найгіршого, тож тепер утома далася взнаки. Її підборіддя опустилося на груди, й жінка поринула у глибокий сон. Лейсі, якій нічого було робити, також вирішила подрімати.

Вона проспала близько години, а коли прокинулась, Гантер подав їй навушники. Налаштувавши свій мікрофон, Лейсі сказала:

— Привіт!

Брат кивнув, не відводячи очей від панелі управління.

— То як у тебе справи, сестричко? — запитав він.

— Добре! Дякую тобі.

— Вона в порядку?

— Здається, в нормі. Просто останніх два дні в неї були важкими. Розкажу все, коли приземлимося.

— Як скажеш. Радий допомогти.

— Куди ми летимо?

— В гори. У мого друга там будиночок, який ніхто не зможе знайти. Тобі сподобається.

За півтори години потому літак почав знижуватись. Місцевість внизу тепер була зовсім не схожою на низовину, над якою вони вони пролітали лише кілька годин тому. Наскільки Лейсі могла розгледіти, внизу тягнулось темне пасмо гір, забарвлене у відтінки червоного, жовтого й помаранчевого кольорів. Гантер вже заводив літак на посадку. Лейсі розбудила Джо Елен, торкнувшись її руки. Посадкова смуга була в долині, яку оточували величні гори, і Гантер ідеально посадив літак. Заглушивши двигуни, він оголосив:

— Вітаю вас в аеропорту округа Мейкон, Франклін, Північна Кароліна!

Гантер вибрався з кабіни пілота, відчинив двері в салон і допоміг жінкам вийти. Усі троє попрямували до маленького терміналу, оминувши чотири інших припаркованих літаки, усі марки «Сессна».

По дорозі він пояснив:

— Ми зустрінемося із хлопцем на ім’я Расті, він місцевий і наглядає тут за деякими будинками. Расті підвезе нас до помешкання, мандрівка займе близько тридцяти хвилин.

— Ти залишишся? — запитала Лейсі.

— Звісно. Я не залишу тебе, сестричко. Як тобі погода? А ми ж лише на висоті шістсот метрів.

Расті виявився здоровенним, міцним, із густою бородою та широкою усмішкою чоловіком. Здавалося, що приїзд двох привабливих жінок його дуже потішив. Він керував автомобілем марки «форд експлорер», який був ніби спеціально створений для гірських доріг. Коли машина виїжджала з аеропорту, Расті запитав:

— Будемо робити зупинку у місті?

— Мені б не завадила зубна щітка, — відповіла Лейсі.