Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Як і цей танець. А отже, і чоловік, який тримав її біля багаття. Він танцював із нею, шалено її розкручуючи, а потім притягував знову до теплих грудей. Це не міг бути Алтань, але в нього однаково було Алтаневе обличчя. Вона була впевнена, що завжди його знала.

Жинь ніколи не вчили танцювати, але вона звідкись знала кроки.

На нічному небі маленькими ліхтариками спалахнули зірки. Мільйони крихітних багать розсипалися в темряві. Тисячі спірлійських островів, тисячі танців біля вогнища.

Колись Дзян сказав їй, що духи померлих розсіюються в порожнечі. Але не духи спірлійців. Спірлійці відмовлялися відпускати свої ілюзії, відмовлялися забувати про матеріальний світ, бо спірлійські шамани не могли впокоїтися, не помстившись.

Жинь бачила обличчя в тінях. Бачила сумну жінку, схожу на неї, яка сиділа біля старого чоловіка з півмісяцем на шиї. Жинь спробувала підійти ближче, але їхні обличчя були розмиті, цих людей вона пам’ятала лише наполовину.

— То он воно як? — запитала Жинь уголос.

Голоси привидів відповіли як один. «Це була золота доба Спіру. Це був Спір до Теардзи. До різанини».

Жинь заледве не розридалася від цієї краси.

Тут не було божевілля. Лише вогонь і танці.

— Ми можемо лишитися тут, — сказав Алтань. — Можемо лишитися тут назавжди. Ми не мусимо повертатися.

Тієї миті Жинь хотілося тільки цього.

Їхні тіла лишилися далеко, вони стали нічим. Шіро зберігатиме їхні трупи в камері з померлими та препарує. А потім, коли останню їхню частину віддадуть Феніксу, щойно їхній прах рознесуть вітри, вони стануть вільними.

— Можемо, — сказала вона. — Можемо стати втраченими для історії. Але ти ж ніколи так не вчинив би, правда?

— Зараз вони нас не приймуть, — сказав він. — Відчуваєш їх? Відчуваєш їхній гнів?

Жинь відчувала. Привиди спірлійців були сумні, а ще вони були шалені.

— Ось чому ми сильні. Ми черпаємо свою силу зі століть і століть незабутої несправедливості. Наше завдання, єдина причина нашого існування — надати цим смертям значення. Після нас не лишиться спірлійців. Тільки пам’ять.

Жинь вважала, що розуміла Алтаневу силу, однак лише тепер усвідомила її глибину. Її тягар. Він ніс тягар спадку мільйонів душ, забутих історією, мстивих душ, які прагнули відновити справедливість.

Тепер привиди Спіру наспівували глибоку й тужливу пісню мовою, якої Жинь не розуміла, бо народилася надто пізно, але та мова була пов’язана з нею до самих кісток. Привиди промовляли до них цілу вічність. Минали роки. Час завмер на місці. Їхні предки ділилися всім, що знали про Спір, усім, що пам’ятали від свого народу. Вони вливали в неї століття історії, культури та релігії.

Привиди сказали їй, що робити.

— Наш бог — розлючений, — сказала жінка, схожа на Жинь. — Він не дозволить так просто минутися цій несправедливості. Він вимагає відплати.

— Повернися на острів, — сказав чоловік з підвіскою у формі півмісяця. — Іди до храму. Знайди Пантеон. Поклич Фенікса і пробуди тріщини, на яких стоїть Спір. Фенікс відгукнеться. Має відгукнутися.

Люди зникали в мареві смаглявих облич.

Привиди Спіру почали співати всі як один, їхні вуста рухалися в унісон.

Жинь не могла розібрати значення слів пісні, але вона його відчувала. То була пісня про відплату. Жахлива пісня. Чудесна пісня.

Привиди благословили Жинь — і від цього лихоманка від героїну стала схожою на смолоскип із пір’я.

Їй дарували силу, яку годі й уявити.

Жинь отримала міць своїх предків. Вона вмістила в собі всіх спірлійців, які загинули того страшного дня, і всіх спірлійців, які будь-коли жили на Мертвому острові.

Вони народ, обраний Феніксом. Фенікс процвітав у гніві, а гніву Жинь отримала в надлишку.

Вона потягнулася до Алтаня. Вони були одним розумом і однією метою. Вони повернулися до світу живих.

Їхні очі спалахнули й розплющились одночасно.

Над ними схилився один із помічників Шіро. Вони знову лежали на столі в лабораторії. Полум’я, що стікало з їхніх тіл, миттю перекинулося на нього, охоплюючи волосся та одяг так, що коли він відсахнувся з криком, то вже весь був охоплений вогнем.

Полум’я розходилося в усіх напрямках. Воно охоплювало хімікати в лабораторії й вибухало, розбиваючи скло. Полум’я їло спирт для стерилізації ран і стрімко поширювалося на випари. Скляна камера з замаринованим чоловіком у кутку взялася тріщинами від жару й вибухнула, розплюскуючи мерзенний вміст на підлогу. Полум’я миттю охопило випари бальзамічної речовини й осяяло кімнату чистим вогнем.

Лаборант вибіг у коридор, благаючи порятунку в Шіро.

Жинь корчилася й викручувалася на столі. Ремені, які утримували її, не стерпіли такого близького жару. Вони луснули — і Жинь упала на підлогу, підвелася і обернулася за мить до того, як Шіро забіг до кімнати, клацаючи перезарядним самострілом.

Спочатку він націлився на Алтаня, потім на Жинь, а потім знову на Алтаня.

Жинь напружилася, але Шіро не натискав на гачок. Вона не знала, чи він не вмів, чи просто не хотів.

— Прекрасно, — замилувався він.

Полум’я відблискувало в голодних очах. На якусь мить здалося, немовби й у нього багряні очі спірлійців.

— Шіро! — заревів Алтань.

Лікар навіть не ворухнувся, коли Алтань підійшов до нього. Натомість опустив самостріл і розкинув руки, немовби вітав сина в обіймах.

Алтань схопив свого кривдника за обличчя. І стиснув. Полум’я полилося з його рук, розжарене добіла, короною оточило лікареву голову. Спершу Алтаневі руки лишили чорні відбитки на скронях Шіро, а потім жар пропік їх до кісток і Алтаневі пальці провалилися в отвори крізь його череп. Очі Шіро полізли назовні. Його руки шалено теліпалися. Він упустив самостріл.

Алтань стиснув череп Шіро між руками. Голова вибухнула з вологим тріском.

Посмикування припинилося.

Алтань кинув тіло й відступив. Він повернувся до Жинь. Його очі горіли червоним яскравіше, ніж будь-коли раніше.

— Добре, — сказав він. — А тепер тікаймо.

Жинь підібрала з підлоги самостріл і вслід за Алтанем вийшла з операційної.

— Де вихід?

— Гадки не маю, — сказав Алтань. — Шукай світло.

Вони бігли так, як не бігали ніколи, обирали повороти навмання. Дослідна база виявилася величезним комплексом, значно більшим, ніж уявляла Жинь. Коли вони бігли, Жинь побачила, що коридор, у якому були двері їхньої камери, виявився єдиним коридором якогось лабіринту. Вони проминали порожні приміщення, безліч операційних столів та комор, завалених каністрами з гасом.

По всьому комплексу залунали сигнали тривоги, скликаючи солдатів.

Нарешті вони знайшли вихід — бічні двері в порожньому коридорі. Вони були наглухо забиті, але Алтань відсунув Жинь убік, а потім вибив їх. Вона відстрибнула й допомогла йому вилізти.

— Он там!

Їх помітила група вартових Федерації й кинулася навперейми.

Алтань вихопив самостріл із рук Жинь і націлився на вартових. Троє солдатів упали на підлогу, але інші просувалися вперед по тілах мертвих.

Самостріл видавав порожнє клацання.

— Чорт, — сказав Алтань.

Вартові наближалися.

Жинь і Алтань були зморені голодом, ослаблені та наполовину одурманені наркотиками. Проте вони билися спина до спини. Рухалися як бездоганне доповнення одне одного. Вони досягли навіть кращої синхронізації, аніж Жинь колись мала з Неджею, бо Неджа знав, як вона рухалася, лише зі спостережень за нею. Алтаневі це було не потрібно. Алтань інстинктивно