Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Він затнувся, побачивши тверду відмову на обличчі бібліотекаря, а його власне цапине лице набуло підступного виразу. Ермітедж, який був уже ладен сказати йому, що він може скопіювати все, що йому потрібно, нараз подумав про можливі наслідки і прикусив язика. Занадто великою відповідальністю було б дати цій істоті ключ до таких блюзнірських інших світів. Уотлі побачив, як обернулася справа, тож спробував делікатно відповісти:

— Ну, то добре, як вам так завгодно. Може, Гарвард не буде так впиратися рогом, як ото ви. — І, не промовивши більше ні слова, він підвівся та пішов геть, пригинаючись перед кожними дверми.

Ермітедж почув несамовитий гавкіт величезного вартового пса і, визирнувши з вікна, спостерігав як Уотлі важкими, ніби в горили, кроками перетинає територію кампусу. Він думав про неймовірні оповідки, які йому доводилося чути, а ще пригадав старенькі фейлетони у Віснику та деякі інші речі, про які йому по секрету розповіли данвіцькі селяни. Видолинками Нової Англії простували жахливі, огорнені хмарами смороду, незримі сутності, які були родом не із Землі — принаймні, не із тривимірної Землі — і безсоромно ступали вершинами гір. Ці історії доктор чув віддавна. Тепер же, здавалося, і сам відчув близьке дихання жаху, готового вторгнутися у наш світ, і він немов поринув у чорний край правічних і раніше байдужих до всього жахіть. Здригнувшись від огиди, він знову замкнув Некрономікон, але в кімнаті і далі стояв гидкий і незбагненний сморід. «За скверною Їхньою пізнаєте Їх», — повторив він. Так — це був той самий запах, від якого його знудило на фермі Уотлі менше трьох років тому. Він знову подумав про козлоликого і зловісного Вілбура, а тоді насмішкувато гмукнув, згадавши сільські байки про його ймовірного батька.

— Кровозмішання? — бурмотів сам до себе Ермітедж. — Господи милосердний, що за невігласи! Покажіть їм «Великого бога Пана» Артура Мейчена[214], то вони й подумають, що це типовий данвіцький скандал! Але що, яка проклята незрима сила із звичної нам землі, чи з-поза її меж, була батьком Вілбура Уотлі? Народжений на Стрітення — через дев’ять місяців після Вальпургієвої ночі 1912 року, якраз коли чутки про дивні підземні шуми сягнули Аркгема. Що ж ходило горами тієї ночі? Що за хресний жах зв’язав себе зі світом у напівлюдському тілі та крові?

Наступні тижні доктор Ермітедж збирав усі можливі відомості про Вілбура Уотлі, а також про можливі безтілесні сутності біля Данвіча. Він зв’язався із доктором Гоґтоном із Ейлзбері, який лікував Старого Уотлі під час його останньої недуги, знайшовши в останніх словах старого, процитованих лікарем, чимало поживи для роздумів. Візит до Данвіча не додав нічого нового до відомих фактів, але ретельне дослідження тих частин Некрономікона, які так зацікавили Вілбура, відкрило чимало нової страхітливої інформації для розуміння природи, методів і намірів того дивного зла, що якимось чином загрожувало цій планеті. Бесіди з ученими, що досліджували старовинні ґримуари у Бостоні, та ще листування з багатьма іншими фахівцями, по всьому світу викликали в Ермітеджа величезне здивування, яке повільно переростало у тривогу, змінюючись нездоланним жахом, що заполонив усе його єство. Коли літо добігло кінця, він несвідомо відчув, що потрібно щось робити з жахом, який зачаївся у верхів’ях долини Міскатоніка, і з потворою, яка була відома людям як Вілбур Уотлі.

VI

Саме данвіцьке жахіття настало між святом урожаю та рівноденням 1928 року, і доктор Ермітедж опинився серед людей, які стали свідками його страхітливої інтродукції. Він уже встиг почути про чудернацьку подорож Уотлі до Кембриджа, про його натужні спроби позичити або скопіювати Некрономікон із Віденерської бібліотеки. Ці намагання також були марними, бо ж Ермітедж іще раніше якнайсуворіше застеріг усіх бібліотекарів, що мали доступ до страхітливої книги. У Кембриджі Вілбур страшенно рознервувався; він відчайдушно прагнув отримати книгу, але не менше — повернутися додому, наче боявся того, що може трапитись, якщо він надовго затримається.

На початку серпня почалося те, чого й слід було очікувати, і вдосвіта третього числа доктор Ермітедж раптово прокинувся від дикого, несамовитого ґвалту вартового пса на території кампусу. Низьке жахливе завивання, хрипи, напівбожевільне гарчання і гавкіт не стихали; галас усе посилювався, хоч і чергувалося із страхітливо промовистими паузами. Тоді пролунав геть інший крик — крик, що перебудив половину Аркгема і відтоді не одному вчувався у снах, крик, що не міг належати нікому, народженому на Землі, чи то цілковито на Землі.

Ермітедж, нашвидкуруч натягнувши якийсь одяг і перебігши вулицю і газон перед будівлями коледжу, побачив, що його уже випередили; він почув відлуння сигналізації, що надривалася в будівлі бібліотеки. Розчинене вікно у місячному сяйві зяяло чорнотою. Хай хто то був, він уже, очевидно, зробив свою справу, бо гавкіт і крики швидко стишилися до низького гарчання і стогонів, які чітко долинали зсередини. Якесь шосте чуття підказало Ермітеджу, що те, що зараз відбувається у приміщенні книгозбірні, не варто бачити непідготованим глядачам, тому, відмикаючи двері до вестибуля, він владно відтіснив юрбу. Серед натовпу він угледів професора Воррена Райса і доктора Френсіса Морґана, людей, з якими він ще раніше поділився своїми здогадами та міркуваннями, — тож він і підкликав їх до себе. Звуки всередині, окрім монотонного підвивання пса, на той час стихли, але Ермітедж нараз почув гучний хор дрімлюг у чагарниках, які висвистували так ритмічно, ніби вторили останнім подихам помираючого.

Будівлею ширився жахливий сморід, надто добре знайомий докторові Ермітеджу, тож троє чоловіків кинулися крізь залу до маленької читальні генеалогічного відділення, з якого і долинало виття. Якусь секунду ніхто не наважувався увімкнути світла, тоді Ермітедж зібрав усю свою хоробрість і намацав вимикач. Хтось із них — невідомо хто — гучно скрикнув, побачивши те, що розпласталося перед ними серед безладно зсунутих столів та розкиданих стільців. Професор Райс стверджує, що він на мить втратив тяму, хоч і втримався на ногах.

Те, що, скорчившись, лежало на боці у гидотній калюжі зеленаво-жовтого гною і чогось липкого й дьогтеподібного, мало майже дев’ять футів зросту, пес позривав із нього увесь одяг разом зі шматками шкіри. Воно ще не померло, але спазматично смикалось, а його груди здіймалися в жахливому унісоні з божевільними криками дрімлюг, що чогось чекали назовні. Клапті взуття та одягу були розкидані по всій кімнаті, а просто під вікном валялася порожня полотняна торба. Біля столу в центрі кімнати лежав револьвер, а його погнутий, однак розряджений барабан пізніше пояснив, чому той так і не вистрелив. Проте оце створіння нараз витісняло з голови усі інші думки. Вельми банально і не зовсім точно було б сказати, що жодне перо не змогло б описати цієї істоти, але можна стверджувати, що її не здатен уявити