Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Ну, ви ж знаєте, яка зараз політична ситуація в Австрії',◦— почала Полєт здалеку. — Австрія переживає глибоку економічну кризу, недовіра до уряду дуже висока. Висока і загроза приєднання країни до нацистської Німеччини. Багато хто в цій ситуації вважає, що найліпше — це ініціювати реставрацію монархії. У такому разі Вільгельм виявиться одним із претендентів на престол. Правда ж, Вільгельме?

Вільгельм кивнув. У принципі, все, що сказала Полєт, було правдою. Останнім часом і справді снувало як ніколи багато чуток про можливу реставрацію Габсбурзької монархії. Інша річ, що сама Полєт не мала до цього жодного стосунку, а надто не планувала ніяких «інвестицій» у гіпотетичне Вільгельмове монархічне майбутнє. Що більше, якби він справді став претендентом на престол, то це означало би кінець їхніх стосунків. Але він не стане претендентом на престол, бо ним є Отто, старший син покійного Карла І, останнього габсбурзького імператора. Через десять днів Отто вже буде повнолітній. Ходили чутки, що такий варіант вирішення австрійського питання розглядає й Гітлер. Отто був би зручним для Німеччини маріонетковим монархом. Але про все це Вільгельм тільки подумав, продовжуючи вичікувально мовчати.

— Якщо бажаєте, я радо надам вам чек, датований пізнішим часом, — продовжувала Полєт. — Адже ви розумієте: коли очікувані події трапляться, а вони вже дуже близькі, то грошові проблеми для нас зникнуть назавжди. А на вас чекає королівський прибуток.

Цієї миті з’явився ще один прислужник із документом, що скидався на лист від банку за підписом Ротшильда. Емар пообіцяв Полєт чотириста тисяч франків, якщо вона того ж вечора зустрінеться з ним у його кабінеті. Ні Вільгельм, ані Полєт нічого не запідозрили. Емар пішов із готелю й одразу ж сконтактувався з банками. Упевнившись, що Полєт набрехала, він викликав поліцію. Коли згодом того самого вечора Полєт з’явилась у його кабінеті, її було заарештовано.

Наступного ранку Вільгельм, як завжди, снідав пізно. Однією з численних чеснот його арабського прислужника Мориса Нешаді було безцінне вміння варити неймовірно смачну каву. Вільгельм часто випивав цілий кавник і зупинявся аж тоді, коли відчував, як болісно стискається серце. Він дуже любив ці ранки: пахуча кава, сигара та колонка світської хроніки в газеті. Проте цього разу він не дійшов до світської хроніки, побачивши на першій шпальті Le Populaire своє ім’я. «Вільгельм фон Габсбурґ, цей високий блондин, однаково популярний і серед жінок, і серед чоловіків, непоганий танцюрист, гравець у гольф, нащадок імператорської родини, не лише любить, аби його били нагайками під час сексуальних ігор, а й погрожує побиттям своїм лакеям. О, він уміє говорити з жінками, тож зрозуміло, що колишня працівниця пошти з містечка Кагора ніяк не могла встояти супроти таких чарів», — Вільгельм здивувався, чому це раптом світська хроніка опинилася на першій шпальті. Але коли прочитав далі, то забув і про каву, яка повільно стигла в мідному кавнику. Стурбований Морис кілька разів зазирав до кімнати, не розуміючи, в чому річ. Забути про каву вранці? Такого з його господарем раніше не траплялося ніколи.

Та відтепер усі наступні Вільгельмові ранки в Парижі починатимуться з нервового читання газет, а ті писатимуть про нього майже щодня. Точніше, не про нього, а про особу на ім’я Полєт Куйба та про її спробу шахрайства й підписання фальшивих чеків, і хоча він не був безпосередньо причетний до тієї справи, в кожній статті фігурувало його прізвище. При тому фігурувало зазвичай тільки в заголовку. Гучне ім’я у скандальній справі — це надійний спосіб продати газету. Тож писали про це багато й охоче, наводили масу суперечливих і непідтверджених деталей. Наприклад, одна газета писала, що Полєт узяла всю провину на себе і навіть заперечувала Вільгельмову присутність на зустрічі з Емаром. Натомість інша газета того-таки дня надрукувала сенсаційну новину, що Полєт змінила свої свідчення і тепер заявляє, ніби збиралася вчинити шахрайство за намовою Вільгельма, бо він змушував її збирати кошти на реставрацію монархії Габсбурґів в Австрії. Було оприлюднено свідчення «очевидця», котрий стверджував, що позичав Полєт двадцять тисяч франків, а згодом бачив ті самі банкноти у Вільгельмовій валізі,◦— не пояснивши, як саме він отримав доступ до приватного помешкання. Інший «свідок» стверджував, що Вільгельм змушував Полєт до проституції, а гроші потому витрачав на свої розваги з портовими моряками. Згадували і про різні суми, які нібито безслідно зникли після того, як їх передали Полєт. Один купець, котрий торгував деревом, заявляв, що позичив Полєт сто сорок тисяч франків, бо вона обіцяла повернути сто вісімдесят чотири тисячі. І, ясна річ, не повернула нічого. Портьє з будинку, в якому мешкала Полєт, довірив їй усі свої заощадження, яких відтоді вже не бачив. Не отримала платні й крамниця одягу, де Полєт замовляла речі для себе та для Вільгельма. Газети закликали засудити Вільгельма, не уточнюючи, за що саме.

Спершу Вільгельмові подобалася ця розвага — стежити за тим, як газетярі придумують усе нові й нові факти і версії. Він не бачив у цьому жодної загрози, бо ж усі звинувачення були абсурдні та їх не підтверджували жодні докази.

— Ти тільки послухай, — Вільгельм розмахував газетою в руці, кличучи до себе Мориса, а той тривожно поглядав на вміст кавника і господаревої тарілки, фіксуючи, що Вільгельм знову дуже мало з’їв за сніданком. — Тут пишуть, що Полєт — «нещасна наївна тридцятисемирічна жінка з бідних кварталів, котра пішла працювати на пошту нужди через злидні». От же ж брешуть! Знали б вони, що ця злиденна жінка хотіла, щоби ти годував її кота тільки фуаґра!

Морис лише часто кивав головою. Він не дуже розумів, про що йдеться.

— А отут пишуть, що вона впливова інтриганка, котра була приватною секретаркою та коханкою кількох заможних чоловіків, а також видурювала в них гроші. Ну, це більше схоже на правду. Але дивно, що вони пишуть