Читати книгу - "Нічний цирк"

— Я вже давно не переймаюся тим, що схвалює мій батько.

Селія проходить повз письмовий стіл, зупиняється перед каміном і спостерігає, як малесенькі сторінки відлічують час на годиннику, що на полиці.

Біля годинника самотню лежить гральна карта. Чирвова двійка. Не лишилося й сліду, що колись її протинали турецьким кинджалом. Жодної згадки про те, що кров Селії колись торкалася її поверхні, але дівчина впевнена, що це та сама карта.

— Я можу поговорити з Александром, — пропонує Марко. — Можливо, він уже побачив достатньо, щоб винести вердикт, або, через те що сталося, він просто виведе мене з гри. Гадаю, я розчарував його, тож тебе можна вважати переможцем...

— Припини, — просить Селія, не обертаючись. — Будь ласка, припини говорити. Я не хочу нічого чути про цю кляту гру.

Марко пробує заперечити, та слова застрягають у горлі. Він знову намагається заговорити, але виявляє, що не може вимовити жодного слова.

Зітхнувши, він понурив голову.

— Я втомилася від спроб утримати разом те, що втримати неможливо, — каже Селія, коли він підходить ближче. — Від спроб контролювати неконтрольоване. Утомилася забороняти собі хотіти чогось через страх, що зруйную те, чого не зможу полагодити. Усе й так зламається, незалежно від того, що ми робимо.

Дівчина притуляється до Маркових грудей, і він обіймає її та обережно витирає чорнильні плями на шиї. Так вони й стоять якийсь час, слухаючи, як потріскує вогонь і цокає годинник.

Коли Селія підводить голову, хлопець, не відводячи очей, знімає з неї пальто й кладе руки на оголені плечі.

Дівчину пронизує вже знайомий вибух почуттів, котрий завжди супроводжує дотик до його шкіри, і вона більше не може опиратися йому, більше просто не хоче.

— Марко, — шепоче дівчина, розстібаючи ґудзик його камізельки. — Марко, я...

Перш ніж їй удається завершити речення, його палкі й жадібні вуста торкаються її.

Поки Селія розстібає камізельку, він наосліп бореться з гачками й розв’язує стрічки, не бажаючи припиняти поцілунок.

Вишукана сукня безладно падає до ніг.

Плутаючись у зав’язках корсету, Марко опускає дівчину на підлогу.

Шар за шаром, вони й далі позбуваються одягу, поки їх нічого не розділяє.

Потрапивши в пастку мовчання, Марко язиком виводить слова вибачення й обожнювання на шкірі Селії, без жодного звуку висловлює все те, що не міг сказати вголос.

Він знаходить інші можливості розповісти про своє кохання, пальці залишають на тілі чорнильні сліди, і хлопець насолоджується кожним звуком, почутим від Селії.

Вони зливаються в єдине ціле, і кімната тремтить.

Хоча тут чимало крихких речей, нічого не розбивається.

Годинник над ними й далі гортає сторінки, занадто мініатюрні для того, щоб записані на них історії хтось колись зміг прочитати.

Марко не пам’ятає, як заснув. Однієї миті Селія скрутилася клубочком у його руках і поклала голову на груди, слухаючи серцебиття, а наступної — він уже залишився сам.

Вогонь загас, залишивши на згадку по собі ледь жевріючі жаринки. Крізь вікна просочується сірий світанок і кидає прозорі тіні.

На камінній полиці — чирвова двійка, а на ній лежить срібна каблучка з гравіюванням латиною. Марко всміхається й надіває прикрасу Селії на мізинець, поруч зі шрамом на безіменному пальці.

Він не одразу помічає, що оберіг у шкіряній палітурці зник зі стола.

Я переконаний, що, попри мої численні візити до цирку, існують намети, у котрих я ще не бував. І хоча я бачив силу-силенну вивісок і пройшов сотнями можливих доріжок, завжди залишатимуться недосліджені куточки та двері, котрі для мене так і не відчинилися.

Лондон, 1 листопада 1901

Дослухаючись до розміреного гупання Маркового серця й цокання годинника, Селія мріяла зупинити час. Вона хотіла б назавжди зупинити цю мить, скрутившись клубочком і відчуваючи