Читати книгу - "Шлях меча"

Зустріч виявилася ось такою. Простою й нудною.

І все-таки – зустрілися.

– Мабуть, я повинен тебе вбити, – сказав Я-Єдиноріг. – Ні, не так: я обов’язково повинен тебе вбити. Так. Так правильно.

– Убий мене, – відповів Но-дачі, великий меч.

– Убий мене, – відповів Асахіро Лі, Придаток Но-дачі, людина з мертвими очами.

– Убий, але вислухай, – додали вони обидва.

…Кімната була тісна для нас. Я, Єдиноріг і Дзютте по один бік столу; Асахіро Лі й Но-дачі – по інший.

За спиною Асахіро стояла смаглява Фаріза, і я відчував на собі її погляд – погляд самиці барса, у якої намагаються відняти не здобич, а дитинча.

Права рука Фарізи (тонке, але сильне зап’ястя, чіпкі пальці… гарна рука!) лежала на крученому руків’ї шаблі з хрестовиною, прикрашеною по краях кільцями. Шаблю звали Кунда Вонґ, і вона була божевільна. Вона любила Но-дачі, а він щойно сказав: «Убий мене». Вона любила Но-дачі, а Фаріза любила Асахіро, і це було видно всім, крім самих Асахіро й Но.

Мертвими очима не побачити любові.

За три кроки – ні, тепер уже майже за крок від них стояв безпристрасний Кос. На його поясі непорушно завмер есток Заррахід – і дехто знав справжню ціну Заррахідової непорушності. Статуя Кос-Заррахід була висічена з найдорожчого мармуру, який лише зустрічається на цьому світі, і ліва Косова рука чекала за полою блузи.

Там, прихований до часу від сторонніх очей, був Сай.

Можу собі уявити, про що думав Сай Другий у цю мить.

Можу – але не хочу.

Кімната була тісна для нас.

Світ був тісний.

– Убий, але вислухай, – повторив Асахіро Лі, Придаток Звитяжця Но-дачі.

– Убий, але вислухай, – повторив дворучний Но-дачі, меч людини Асахіро Лі.

– Уб’ю, – погодився Я-Єдиноріг. – А слухати не буду. Не хочу я тебе слухати.

І тут Фаріза й Кунда Вонґ не витримали.

Пружина, схована в шаленій Фарізі, розпрямилася, не витерпівши напруги, й гострий клинок Кунди навскіс метнувся над столом, прориваючись до мого горла. Дзю кинувся напереріз, із невиразним брязкотом перехопив шаблю, що скрикнула, і намертво припечатав її до стола – а хватка в Дзю була ще та. Тим часом оголений Єдиноріг уже впирався вістрям у ніжну шкіру під Фарізовим підборіддям.

Я відчував, як пульсує тоненька жилка на шиї молодої жінки. Один необережний рух…

– Ще раз утрутишся в розмову без запрошення – умреш, – крижаним голосом заявив Уламок, не випускаючи тріпотливої Кунди. – Зрозуміла?

– Ще раз утрутишся в розмову без запрошення – умреш, – повідомив я спопелілій, аж сірій Фарізі, намагаючись точно повторити інтонації Дзю. – Зрозуміла?

– Вона зрозуміла, – замість Фарізи й Кунди відповіли Но-дачі й Асахіро Лі. – Вона все зрозуміла.

Дзю і Єдиноріг знову лягли на стіл – Уламок знехотя випустив Кунду Вонґ, що слабко бриніла, – а поверх Звитяжців лежали мої руки в лускатих латних рукавицях.

Тільки ліву рукавицю можна було зняти.

І в мертвих очах Асахіро мигнуло щось живе, коли він подивився на мої руки.

Мигнуло й згасло.

Кос стояв майже впритул до Асахіро Лі. Косова рука й далі залишалася за пазухою – і на грудях ан-Таньї з-під блузи ледь помітно випирало вістря Сая Другого. Цей горбок був зовсім поруч із потилицею Асахіро, мов нарив, готовий прорватися смертю.

«Цікаво, чи зміг би він?» – подумав Єдиноріг, маючи на увазі Сая.

«Цікаво, зміг би він?» – подумав я, маючи на увазі ан-Танью.

Кос спокійно глянув на нас і скривив свої тонкі губи в подобі усмішки.

Асахіро повинен був спиною відчути цю усмішку.

– Хороша у мене людина Кос ан-Танья, – мовив у простір Заррахід, так і не покинувши піхов. – Хороша… у нас людина.

Блуза на Косових грудях ворухнулися, і я зрозумів, про кого говорив есток, кажучи «нас».

Фаріза відійшла на колишнє місце, не потрапляючи шаблею в піхви. Обох дрібно тіпало. І я нічим не міг їм допомогти.

Не збирався я їм нічим допомагати.

Ми йшли по Шляху Меча.

– Я вб’ю тебе, – ще раз сказав я, і Фаріза тихенько заскиглила. – Сьогодні. Зараз. Цієї миті. Я вбивав тебе весь цей час із того моменту, коли ти, Асахіро, людино, – коли ти, вибачившись, відрубав мені руку…

– …коли ти, Но-дачі, Звитяжцю, – коли ти, вибачившись, відрубав руку, що тримала мене, – луною продзвенів Єдиноріг.

Інші мовчали.

– Я вбивав тебе, у розпачі підносячи до свого горла ніж кусунгобу; я вбивав тебе, стоячи біля ковадла в Коблановій