Читати книгу - "Третій фронт"

— Владюша, буде херово.

— Гірше не буде. Дай ноутбук.

У сусідів було з півдесятка мереж, не знав, яка потрібна. Вбивав пароль, на четвертій, що звалася GoT, підключився. Написав кілька листів, допив коньяк. Стало зле. Бухгалтер відніс у туалет, де я проблювався. Попив водички.

— Подивися у сейфі, там ще мусить бути знеболювальне.

Було, він вколов.

— Лягай спати, тут нас не знайдуть. Тільки підіпри двері стільцем, про всяк випадок.

Невдовзі заснув. Знеболювальне було потужне, Біла вбивця лайна не тримала. Мене розбудив стук у двері. Ще темно було. Бухгалтер підхопився, тримав пістолет напоготові.

— Спокійно, це свої, — запевнив я. — Відчиняй і не бійся.

Бухгалтер пістолет не сховав, пішов до дверей. Завів якогось переляканого чоловіка, що весь тремтів. Трохи заспокоївся, лише коли побачив мене.

— Владюшо, це ви?

— Я. Говоріть тихіше. Зошит узяли?

— Так. — Чоловік кивнув. Він був середнього зросту, худий, з тонкими рисами обличчя, кволою борідкою і добрими очима. Показав зошит, звичайний, шкільний, середньої товщини. І ручку, дешевеньку, жовту, з чорним ковпачком.

— Сідайте. Бухгалтере, дай гостю стілець.

Чоловік усівся. Я подивився на нього. Знеболювальне припиняло діяти, мені ставало боляче.

— Мені потрібні добре озброєні і вмілі люди для вуличних боїв і захоплення будівлі. Декого назву сам, але радий буду почути й ваші поради.

— Вуличні бої? Будівля? Банкову збираєтеся брати? — злякався гість.

— Ні, я поважаю конституційний лад. Порадите щось?

— Треба подумати.

— Думайте. А поки що я скажу про тих, кого обрав сам. По-перше, Іван Карпович Підіпригора.

— Гідний вибір! — кивнув гість і записав у зошиті.

— З торбою зброї і кількома ампулами знеболювального.

— По телевізору натякають, що у вас проблеми з наркотиками, пане Владюшо.

— У мене проблеми з цим світом. І це не лікується. Далі. Мені потрібен Шпиль.

— Не радив би. Занадто груба і неконтрольована сила, як для вуличного бою. Ви ж не хочете перетворити Київ на руїни?

— Мені потрібна силова підтримка.

— Візьміть Сірка. Він літає і легко може перевернути танк. Беремо?

Я кивнув, гість записав. Бухгалтер здивовано дивився на нас, але нічого не питав.

— Ще потрібні бійці для вогневої підтримки.

— Пропоную Четверга Загорулька, він добрий снайпер, показав себе одразу в кількох романах. А ще Андрюху, у того шестидульний кулемет.

— Андрюха? — несподівано перепитав Бухгалтер.

— Андрюха, велетень-дивак, воював в АТО, кришив сепарів із кулемета, але може і з гранатомета. Я написав про нього кілька книжок, — пояснив гість.

— Я воював разом із ним! Він був у моєму загоні!

— О, то ви ж підтвердите, що він чудовий боєць!

— Але Андрюха загинув! — аж закричав Бухгалтер.

— Тихіше, друже, не  зчиняй галасу, — наказав я. — Загинути може людина, а персонажі живуть вічно. Принаймні поки про їх пригоди читають. То що, беремо Чета та Андрюху?

Гість подивився на мене. Я кивнув, він записав у свій зошит.

— У кожного буде боєзапас на дві години бою. Цього вистачить?

— Має вистачити.

— Ще б порадив Дику Ганну. А то у вас лише чоловіки, якийсь сексизм, треба виправити тендерну ситуацію. Дика Ганна з тачанкою, при кулеметі, те що треба.

— Ви ще негра додайте, задля політкоректності, — сказав я.

— З персонажами-неграми у мене не дуже, однак можу запропонувати Устима Коновальця. Він по матері казах, дехто каже, що Чингізид, тобто походить від Чингізхана, а по батькові — від Тараса Григоровича Шевченка, який прижив дитину під час заслання на Аралі. Так і виникло дивне поєднання крові. Устим на бій виходить із шаблями, але може й лук використовувати, і вогнепальну зброю.

— Ні, Устима не треба, а то ще скажуть, що найманців використовую. Досить того, що вже є. Прочитайте, кого записали.

— Іван Карпович, Сірко, Четвер Загорулько, Андрюха-кулеметник і Дика Ганна. Ну що, загін потужний. — Гість збуджено засміявся. — Плюс зброя, боєприпаси, знеболювальне. Життя вам додати, Владюшо?

— Мені не треба, ось йому додай, — кивнув на Бухгалтера, який нічого не міг зрозуміти, тільки дивився розгублено.

— Добре, допишемо ще життя пану Бухгалтеру, — кивнув гість і записав.

— Звідки ви мене знаєте? — здивувався Бухгалтер.

— Та вас тепер уся країна знає. Ви ж зірки, як вас не знати? Ну що, пане Владюшо, все?

— Та, здається, все. Дякую.

— Тоді чекайте, вже скоро почнуть сходитися. — Гість підвівся, потиснув мені руку. — Успіхів вам. Зошит залишаю, щоб не було мені спокуси. Буду слідкувати за вашими подвигами в телевізорі.

Гість кивнув і пішов до дверей. Бухгалтер його провів, потім повернувся, сів навпроти мене.

— Що це було, Владюшо?

— Збір війська.

— Якого війська?

— Яким ми будемо корпорацію «S. S. А.» нищити.

— І яким чином цей ботанік військо збере?

— В нього Дар.

— Що?

— Дар.

— Тобто?

— Усе, що він пише, стає реальністю. Оце написав, що збереться тут загін бравих бійців, — і загін збереться.

— Просто написав — і все? — Бухгалтер не вірив.

— І все.

— І збудеться все те, що він написав?

— Так.

— Але чого ж тоді ти не попросив, щоб він написав про перемогу Третього фронту? Хіба не легше б так було?

— Перемога Третього фронту — штука абстрактна. Напише він про перемогу третього фронту, а кремлядь відкриє четвертий. Тут треба конкретно писати.

— Але ж він писав дешевою ручкою в дешевому зошиті!

— А йому все одно, чим і де писати. Він може ручкою, може олівцем, палець кусне — кров’ю напише — і справдиться. Та що там, навіть пальцем на піску чи сечею на снігу написати може. Бо Дар у людини. Дар!

Бухгалтер дивився на мене уважно, мабуть, намагався зрозуміти, чи не жартую.

— Ти, якщо не віриш, просто почекай і на власні очі все побачиш.

— Але, Владюшо, поясни, як можна, коли в тебе Дар, ходити в старих кросівках, потертих штанях і сорочці з секонд-хенду? Чому він досі не повелитель світу чи хоча б не президент? Не Мессі, чи не космонавт? Чому він виглядає має вигляд якогось невдахи зі спального району?

— Тому, що він дав обітницю не писати.

— Як?

— А так. Раніше він писав багато, по вісім книжок на рік, у нього шалена працездатність. Я на літературі не знаюсь, але всі казали, що письменник він поганий. Дуже поганий. От просто феноменально поганий. Його видавали у м’якій обкладинці, в серії якогось трешу, але він був задоволений. Йому начхати було, чи хтось читає його книжки, бо головне задоволення він отримував від того, що писав. Потім дещо сталося, і він пообіцяв собі, що більше ніколи не писатиме.