Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

— У твоєму світі, — радісно вишкірився дракон.

— В сенсі?

— Я ж сказав, тобі достатньо побажати.

— Побажати?! — Ярослав озирнувся, але й там бібліотеки не знайшов.

— Ну, або дуже захотіти.

Задоволений життям дракон рідкісне видовище і відверто страшне. Щось Етль не дуже схожий на стародавню і мудру істоту. Зараз ще більше розвеселиться і піде метеликів ловити. Пікіруватиме на них, як бомбардувальник.

— Я захотів? — спитав Ярослав.

— Так.

— І що?

— Твоє бажання здійснилося.

— Та поясни ти! — заволав хлопець. Веселий дракон йому подобався набагато менше, ніж той, що кричить поганим голосом і намагається прогнати від себе подалі.

— Людино, ми зараз у світі, який ти захотів побачити настільки, що нитки сущого не змогли тобі відмовити в цьому бажанні.

— І?

— І сплелись у цей світ.

Як все просто виявляється. Захотів і нате вам, подаруночок від всесвіту, що занудьгував.

— Мабуть, я тупий, — сказав Ярослав, тицьнувши пальцем у жовту квітку. — Ти хочеш сказати, що я щойно створив цей світ?

– Технічно ні. Технічно ти просто захотів, щоб цей світ з'явився, і всесвіт його для тебе створив, без твоєї безпосередньої участі. Взявши за основу образи з твоїх думок про світ. Але якщо не вдаватися до таких подробиць, то так, створив.

І одразу все стало зрозуміліше. А якби він захотів подумати про кадри з Термінатора? Ті, де зруйноване місто та блискучі роботи з червоними вогниками очей блукають?

— З глузду з'їхати, — сказав Ярослав. — Я що, тепер можу побажати отримати цілий світ, і він у мене буде?!

Які перспективи? Такого можна нафантазувати, страшно стане. На справжніх вампірів колись хотілося подивитися. У готичному антуражі.

— Ні, — дракон весело вишкірився. — Не буде. Ти навряд чи зможеш повторно зловити цей настрій. Більшість творців так жодного разу в житті його і не ловлять. Та й ти пропустив би, якби я поруч не опинився.

— Ага. Вже добре.

Вампіри та зомбі з роботами скасовуються.

— Непогано, — погодився дракон. — Чудовий світ у тебе вийшов. Майже без обмежень, що так люблять накладати на світи люди.

Що кому, а лисому бантик.

– Я не про те, – відмахнувся Ярослав. — Що мені тепер із цим світом робити?

— Та що хочеш, — великодушно дозволив дракон.

— В сенсі?

— В якому сенсі? — Етль явно знущався.

— В будь—якому!

— Роби що хочеш. Можеш кимось заселити. Можеш збудувати цілі міста. Все залежить від твого бажання. Це твій світ. Тобі встановлювати у ньому правила.

– Ти мене надихнув, – сказав Ярослав. Бажання придушити дракона зростало і поширювалося. А ще краще на нього гору впустити. Гори десь у цьому світі повинні бути. — Як мені його заселяти? І які ще правила?

— Будь—які, — сказав життєрадісний дракон.

— Гаразд, — зітхнув Ярослав, визнаючи свою поразку перед драконячим умінням відповідати на запитання, нічого конкретного не розповівши. — Над цим я ще встигну подумати. У мене багато часу на ці правила, міста і поселенців?

— Чимало. Якщо я правильно роздивився, сотні півтори років.

– Скільки? — здивовано витріщився на нього Ярослав.

— Приблизно сто п'ятдесят років. Плюс мінус там.

— Ти точно знущаєшся.

— Ні, — дракон заперечливо похитав головою і посміхнувся.

— Гаразд, зайдемо з іншого боку, — вирішив Ярослав зробити ще одну спробу прояснити, у що саме він знову вляпався. — Міста, допустимо, можна за бажання збудувати. Головне зрозуміти, з яких складових складаються будинки. А населення мені де брати?

— Та де хочеш. Можеш спробувати сам створити, пограти в бога. Але з цього нечасто щось гарне виходить.

— Не збираюся грати в бога, — відмовився від цієї честі Ярослав.

— Чудово, — схвалив Етль.

— То що там із населенням? Мені що, оголошення по стовпах клеїти. Мовляв, люди й не люди, маю власний світ, запрошую в ньому пожити?

— Можна й так, — не став критикувати цей спосіб дракон.

— Ти точно знущаєшся. Впевнений.

Ярослав сів прямо в мокру траву і задумався. Витягнути щось конкретне із дракона неможливо, в принципі. Добре хоч хвостом не виляє. Після його вилянь хвостом весь час якась нісенітниця відбувається. Потрібно запам'ятати на майбутнє і навчитися робити тактичний відступ.

— Гаразд, забули про населення, не горить, — сказав хлопець. Він взагалі неясно уявляв, що робитиме з людьми, які погодилися перебратися в цей світ. — Може, самі звідки візьмуться, я, здається, таку функцію задавав.

— Без твого дозволу в найближчі сто п'ятдесят років не візьмуться, — ліниво нагадав дракон.

— Начхати! — гаркнув Ярослав, підозрюючи, що попередня розмова зараз піде на нове коло. Наша пісня гарна, починай спочатку.

— Та й потім, найімовірніше орієнтуватися світ буде на твої бажання та переконання, а потім на твоїх нащадків, — додав Етль, глузливо примруживши очі.

— Та замовкни ти, — зажадав Ярослав. — Є питання важливіше. Як мені потрапити назад до Міста?

Дракон зареготав. Дуже голосно.

— Дурна людина, — сказав насміявшись. — Тобі просто треба зробити крок і ти опинишся там, де забажаєш опинитися. Ти з цього світу можеш потрапити будь-куди. Розумієш?

— Розумію. Крок. Як у мадаї.

Ярослав хмикнув, підвівся на ноги, махнув дракону рукою і ступив уперед, випереджаючи безглузді думки та інші сумніви, зникаючи зі свого світу.

— Нічого ти не зрозумів, — сказав дракон. — Але я тобі не підказуватиму. Ще знову покарають.

Він озирнувся. Тяжко підстрибнув і злетів у небо. Потрібно тут все вивчити. Нові світи – це завжди дуже цікаво. Вони спочатку дуже швидко змінюються, підлаштовуються під бажання та настрій свого творця, ростуть. Тут можна знайти будь-які скарби. А бібліотека зачекає, нікуди вона не дінеться.

Жаль, що нові світи з'являються так рідко.