Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Я подивився на дві фігури, що схилилися над столом і моя магія просто вибухнула.

— Що відбувається? - процідив я крізь зуби, переводячи погляд з Дерека на зблідлу Дарію. А ще на його руку, яка лежала на її плечі і майже торкалася її шиї! Який ніжний та трепетний жест!

— Заспокойся, Віторе, розслабся, інакше ти влаштуєш тут пожежу, - Дерек моментально відійшов від дівчини.

Дарія зблідла ще більше і я мовчки вилаявся. А потім глянув на свої руки. Магія почала діяти.

— Мілорде?

Від її переляканого голосу, від її цього одного слова «мілорде», магія як з глузду з'їхала. Спробувавши взяти себе в руки, або точніше сказати, взяти під контроль свою магію, я якомога спокійнішим голосом промовив:

— Іди до мене, не бійся. Зі мною все в порядку.

Я бачив на її обличчі страх. Страх не переді мною. Страх за мене. Як завжди. Як я це вже бачив не один раз, і не двічі. Навіть у ті перші наші зустрічі: вона постійно хвилювалася за мене. За абсолютно чужу їй людину. Це соромно визнавати, але саме її хвилювання і переживання за мене, змусили знову захотіти жити і боротися.

Дарія підійшла і я простяг їй руку, з якої досі витікали потоки магії. Я знав, що не нашкоджу їй. Вона взяла мене за руку і я відчув, як надлишок магії виходить з мене.

— Чому ти в сльозах, сонечко? - прошепотів я, не зводячи погляду з неї. Вона похитала головою, стираючи останню сльозинку.

— Дереку? - трохи жорсткішим голосом звернувся я до лікаря.

— Це не через мене, це через...

— Все добре. Просто нісенітниця і... - випередила його Дарія і посміхнулася мені.

— Я схожий на ідіота, моє сонце?

— Ви вибачте, - знову втрутився Дерек, - мені здається вам є про що поговорити. А мені потрібно терміново віднайти один зразок. Можливо, він – ключ до нашої розгадки. І мені здається, що я забув його вдома. Так що... - чоловік схопив піджак і попрямував до дверей, - буду за годину і повідомлю вам двом свій вердикт!

Я спохмурнів, проводжаючи поглядом його. Продовжуючи тримати за руку дівчину, я все ж таки зупинив Дерека.

— Ти хоч натякни до якої розгадки знайшов відповідь?

— Вся справа в крові, Віторе. У крові! І ти одужуєш, на мою думку, не завдяки квіточкам, а завдяки крові, - збуджено промовив Дерек, ніби ми з Дарією мали все зрозуміти.

— Ти казав, що кров короля повинна була мене занапастити, чи не так?

— Це не його кров. Точніше тебе лікує не його кров, - сумбурно промовив Дерек.

— Гаразд, іди вже й повертайся за годину. Буду готовий тебе вислухати, - відпустив я його, бачачи, наскільки він був збуджений від близькості до своєї розгадки. А мені зараз був важливіший стан Дарії.

Як тільки за ним зачинилися двері, я легенько підштовхнув дівчину до себе і попросив, щоб вона сіла мені на коліна. Спершу вона невпевнено на мене подивилася, зупинила погляд на моїх очах, губах і правильно все розцінила.

— Я скучив за тобою, сонечко.

Я бачив у її очах сум'яття, нерішучість і невпевненість. Як тільки вона присіла, я обійняв її і притяг до себе. Не тільки моя магія потребувала її, але й кожна клітинка мого тіла. Я не хотів лякати її своїми почуттями, але ледве стримався. Я давно мріяв уже втілити наші сни у реальність. І тепер я хотів якнайшвидше одужати, чого б мені це не коштувало.

Спершу невпевнена Дарія з кожною секундою ставала все більш пристрасною і розкутою.

Я відірвався від її губ і зацілував її ніжну шию, кожен сантиметр її плечей. Це все моє. Вона – тільки моя. Моя. Ненавиджу, коли її торкаються інші. Інший.

— То ти розкажеш, що стало причиною твоїх сліз? - запитав я декількома хвилинами пізніше.

Дарія схилила голову, заховавши обличчя десь у мене на плечі.

— Аурі? – здогадався я. - Що вона тобі зробила? Погрожувала?

Дівчинка похитала головою, але відмовлялася говорити.

— Даріє, - погладжуючи її по спині, м'яко промовив я, - ти пам'ятаєш, я казав тобі, що кохаю тебе? Так ось. Я тебе й сьогодні кохаю, сонечко. І кохатиму завтра. І говоритиму про це щодня. Я хочу, щоб ти довіряла мені. Навіть свої думки, таємниці, хвилювання. Ти не повинна залишатися віч-на-віч зі своїми страхами. І між нами мають закінчитися недомовки. Адже ти раніше ділилася зі мною своїми думками. То чому ж, коли ми мали б стати один одному ближче, ти раптово стаєш такою потайливою?

— Я... я лише реса. Я ніколи не зможу стати Вам гідною дружиною. До того ж, я не Ваше Джерело, і це означає, що я не зможу дати Вам дитину, - від її слів у мене серце кров’ю обливалося. Моя маленька, невпевнена дівчинка.

— Даріє, адже ти розумна і розважлива дівчина. Хіба щоб стати гідною дружиною потрібно мати титул? - я не бачив її обличчя, вона так затишно примостилася на мені, не сміючи досі подивитися мені у вічі. - А я, на твою думку, гідний чоловік? Чи ти судиш лише з того, що мене називають графом?

— Ні, просто ми... не пара...

— Я думав, що пара — це дві закохані одна в одну людини, — хмикнув я.