Читати книгу - "Гаррі Поттер і напівкровний принц"

— Я не розумію, пане директоре, — розгубився Гаррі.

— Хоч я й не бачив Редла, що вийшов тоді зі щоденника, але ти описав мені явище, про яке я доти не чув. Звичайний спогад, що починає самостійно діяти й мислити? Звичайний спогад, що висмоктує життя з дівчинки, в чиї руки він потрапив? Ні, в тій книжечці містилося щось значно зловісніше… частка чиєїсь душі, я в цьому був майже впевнений. Щоденник був горокраксом. Але це породило тільки нові запитання. Найбільше мене заінтригувало й занепокоїло те, що цей щоденник він створив не лише задля власної безпеки, але й як зброю.

— Я й далі не розумію, — вимовив Гаррі.

— Він діяв саме так, як має діяти горокракс… інакше кажучи, часточка душі, прихована в ньому, надійно оберігалася й відіграла, безперечно, свою роль, відвертаючи смерть свого власника. Однак я не сумніваюся, що Редл дуже хотів, аби цей щоденник хтось прочитав, хотів, щоб частинка його душі вселилася й оволоділа кимось іншим, допомагаючи таким чином випустити на волю слизеринського монстра.

— Мабуть, він не хотів, щоб марно пропала його тяжка праця, — припустив Гаррі. — Він хотів, щоб усі з часом довідалися, що саме він спадкоємець Слизерина, бо раніше він ще не міг приписати собі такої честі.

— Цілком правильно, — кивнув головою Дамблдор. — Але чи не вважаєш ти, Гаррі, що, маючи намір передати або підкинути щоденника якомусь майбутньому гоґвортському учневі чи учениці, він досить недбало поставився до тієї безцінної частки своєї душі, що була там прихована? Горокракс повинен, як пояснив професор Слизоріг, забезпечити надійний і безпечний захист частинки душі її власника; не можна легковажно жбурляти її під чужі ноги, ризикуючи, що хтось може її знищити… а так, до речі, й сталося: цієї конкретної часточки душі вже не існує — ти про це подбав.

Легковажність Волдемортового ставлення до цього горокракса здалася мені надзвичайно підозрілою. Це могло означати, що він створив… або планував створити… багато горокраксів, отож втрата першого не завдала б йому великої шкоди. Мені не хотілося в це вірити, але іншого пояснення я не знаходив.

А тоді, через два роки, ти мені розповів, що тієї ночі, коли Волдеморт знову повернувся в своє тіло, він виголосив перед смертежерами надзвичайно тривожну заяву, яка багато чого роз’яснювала. «Я — той, хто подолав найдовшу відстань на шляху до безсмертя». Саме це, за твоїми словами, він і сказав. «Найдовшу відстань». І мені здалося, ніби я збагнув, що він мав на увазі, хоча смертежери нічого не зрозуміли. Він посилався на свої горокракси, горокракси множинні. Такого, Гаррі, не досягав жоден інший чаклун. А тут усе сходилося: Лорд Волдеморт з роками дедалі більше втрачав людську подобу, і перетворення, яке з ним відбулося, можна було пояснити лише одним — він так спотворив свою душу, що вона перейшла вже всі межі навіть того, що ми звикли називати злом…

— Отже, щоб його не можна було вбити, він сам убивав інших? — запитав Гаррі. — А чому він не виготовив чи не вкрав філософського каменя, якщо так прагнув безсмертя?

— Ми знаємо, що п’ять років тому він саме так і намагався вчинити, — нагадав Дамблдор. — Але є низка причин, чому, на мою думку, філософський камінь приваблював Лорда Волдеморта значно менше, ніж горокракси.

Хоч еліксир життя і справді продовжує існування, але для підтримання безсмертя його треба регулярно пити цілу свою вічність. Ось чому Волдеморт був би цілковито залежний від еліксиру, і якби той закінчився або хтось підсипав туди отрути чи вкрав камінь, то Волдеморт умер би, як будь-яка інша людина. Не забувай — він любить усе робити сам. Мені здається, що думка про необхідність бути залежним, навіть від еліксиру, була для нього нестерпна. Так, він був готовий його пити, якби це врятувало його від того жахливого напівіснування, на яке він був приречений після нападу на тебе, і помогло здобути йому тіло. Після цього, я переконаний, він мав намір і далі покладатися на свої горокракси: щойно він знову втілився б у людську подобу, як йому вже не було потрібно нічого іншого. Він уже був безсмертний, розумієш… чи принаймні ближчий до безсмертя, ніж будь-яка інша людина.

Але тепер, Гаррі, озброєні цією інформацією, вирішальну роль в отриманні якої відіграв успішно здобутий тобою спогад, ми дуже близько підійшли до розгадки таємниці, як можна покінчити з Волдемортом. Ти чув його слова: «Чи не було б краще й надійніше розділити душу на декілька часток… якщо сім - це найпотужніше магічне число…» Якщо сім — це найпотужніше магічне число. Я вважаю, що ідея про душу, поділену на сім частин, захопила Лорда Волдеморта.

— То він зробив сім горокраксів? — злякано перепитав Гаррі, а деякі портрети на стінах теж обурено чи злякано зойкнули. — Але ж вони можуть бути де завгодно в світі… заховані… зариті в землю або невидимі…

— Я радий, що ти розумієш масштаби цієї проблеми, — спокійно сказав Дамблдор. — Та насамперед, Гаррі, не сім горокраксів, а шість. Сьома частина його душі, хоч і понівечена, міститься в його відродженому тілі. Це та його частина, що вела примарне існування усі довгі роки його вигнання: без неї він узагалі ніхто. Ця сьома частина його душі буде останньою ціллю для того, хто захоче вбити Волдеморта… частина, що живе в його тілі.

— А решта шість горокраксів, — розпачливо запитав Гаррі. — як їх знайти?

— Ти забуваєш… один ти вже знищив. А ще один знищив я.

— Ви? — схвильовано перепитав Гаррі.

— Я, — відповів Дамблдор, підіймаючи почорнілу й обгорілу руку. — Перстень, Гаррі. Ярволодів перстень. На нього було накладено жахливе закляття. Якби не моя… скажу без зайвої скромності… дивовижна спритність і не своєчасні дії професора Снейпа, коли я повернувся в Гоґвортс з невиліковними ранами, то мене б уже й на світі не було. Проте всохла рука, мабуть, не найгірша жертва за сьому частку Волдемортової душі.

— А як ви його розшукали?

— Як ти вже знаєш, я багато років тільки те й робив, що досліджував Волдемортове минуле. Я постійно подорожував, відвідуючи знайомі йому місця. Я випадково натрапив на цей перстень, захований у руїнах Ґонтової хатини. Схоже, що коли Волдеморт запечатав у ньому частку своєї