Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Любий, ну що ти говориш? Я втратила спочатку маму, котру не дуже любила, потім тітку, котру любила до нестями, потім помер мій чоловік, і я дійшла висновку, що всі ми рано чи пізно помремо. Ти чув коли-небудь про це? Але діти — це так прекрасно, це вісь, навколо якої крутиться увесь світ, і не можна ігнорувати її. Ось, приміром, мій син…

— То ти в нас ще й друга Діва Марія?

Дана зойкнула.

— Ох, вибач, серденько. Я так звикла всім брехати задля уникнення небажаних запитань, що роблю це автоматично. Насправді це мій двоюрідний брат. Син тітки. Мені було п’ятнадцять, коли він народився.

— А тітка коли померла?

— Майже відразу після пологів. Нирки…

— І ти зосталася в п’ятнадцять років сама-самісінька з немовлям на руках?

— А що робити? — не виказуючи ніяких скарг на несправедливість долі, просто відповіла Дана. — Він єдиний, хто в мене лишився. Я не сприймаю його, як брата. Я стільки з ним няньчилася, так прикипіла до нього серцем, що він для мене як син. Він і є моїм сином. І знаєш — я пішла б на що завгодно заради того, аби він був. Щоб він існував. Хоча лікарі радили тітці Олені зробити аборт. І я радила їй те саме. Я на цьому наполягала… Страшно навіть уявити собі… Його звуть Мирось.

— Тобто Мирон повністю?

Дана засміялася, потягнувши на себе простирадло, в яке кутався Любко.

— Ану віддай. Який ти жадібний! Тобто Любомир.

Посмішка загойдалась на вустах Любка, мов човен на хвилях.

— Мій тезка?

— Не просто тезка. Коли він народився… я вже тоді захоплювалася тобою, а тітка… вона це знала, і попросила назвати сина саме так. На твою честь.

— Не знаю, чи заслужив я таку честь, але — дякую.

— Дякувати — то забагато. Може, зійдемось на поцілунку?

Любко смішно чмихнув, нахиляючись над нею.

— І не тільки.

Дана пішла з готелю, коли Любомир заснув. Зморений, зі щасливою усмішкою на вустах, він здавався їй неймовірно молодим, навіть юним, і хоч тридцять років іще не старість, а для чоловіка взагалі не вік, та отак, уві сні, він виглядав на всі вісімнадцять. Довгі вії, соромлячись, відкидали тіні на нижні повіки, зморшки навколо вуст пом’якшали, наче напівстерті невидимою рукою. Дивне лице: на перший погляд звичайне у своїй некрасивості, та починаєш придивлятися й помічаєш, як кожна рисочка по-своєму приваблює тебе, кожна про щось говорить… Ось підборіддя — рішуче, але не масивне, трохи випнуте, вказує на впертість. Чоло — високе, прооране зморшками, такими глибокими, що їм сам дон Мігель позаздрив би — це від напружених роздумів. І від пережитих страждань. Так, губи не обговорюються, не в такому стані, як у неї, а далі… Ні. Далі теж не треба. Неждані знову стало гаряче. Вона хотіла лишитися з ним — до ранку, як він пропонував, і до скону, як би їй того хотілося, і, здавалося б, це дуже легко — варто лише подзвонити Ігорю і попросити, щоби Мирось затримався у нього, а потім попередити Тамару, котра, хоч і знайшла собі нарешті кавалера — до речі, Марка Дем’янова, того самого дефектолога, молодшого від неї рівно на десять років, — все одно воліла ночувати вдома — і все. Так просто. Хіба щастя буває простим?

«Я не хочу дітей, Дано. І ніколи не захочу. Це такий біль…»

— А дарма, — прошепотіла вона. — Я народила б тобі цілий дитсадок.

Дана тихо одяглась і вийшла, прихопивши з собою картину. Вдома на неї чекали Тамара й Мирось. Спільними зусиллями вони вбили у стіну Даниної спальні довгий цвях і почепили полотно, яке Тома назвала вибриками авангардистів — її чомусь збентежили різнокольорові крила янголів, а Мирко, що любив усе яскраве, заявив: «Красиво!» Та коли Дана відступила на крок від ліжка, щоб ще раз роздивитися своє придбання, ноги в неї затремтіли, і. вона ледь не впала. Рудий янгол із бузковими крилами дивився вже не на дівчинку, що спала за столом, а на неї, на Дану, і вельми несхвально. Неждана могла б заприсягнутися, що ранком, ще на узвозі, трійця ангелів демонструвала їй свої профілі. Звідки тут взявся анфас?

«Що взагалі відбувається?»

Відповідь на це запитання вона дістала вночі, бо до неї знову прийшов Ден — чи його дух, чи її галюцинація, класифікувати це Дана не хотіла. Та хоч би що це було, сварити її воно заходилося з місця в кар’єр.

— Ти не могла б встругнути більшої дурниці, навіть якби довго та ретельно готувалася, — говорив Ден, сидячи на краєчку ліжка.

Дана лиш ліниво усміхалася.

— То був експромт.

— Воно й помітно! — Денис зневажливо фиркнув. — Якого дідька ти не залишилася?

— А навіщо? Що я могла йому дати?

— Перелік я тобі складу. Заради Бога, Дано, він же кохає тебе.

— Та невже? Яка дурня. Учора він уперше мене побачив.

— Ой, ну хто б говорив! Ти його взагалі до вчора не знала, хіба за статтями в газетах, ну і що? Яка різниця? Буває, тільки глянеш на людину — і розумієш: це вона. Таке трапляється. — Ден зітхнув. —