Читати книгу - "Переможець отримає все"

— Складна система… — пробурмотів Віктор. — У гарну компанію ви мене втягли.

— А ми й не обіцяли легкого життя…

— А якби вони взяли мене і я здав би вас?

Павлович мовчав.

— Говори!

Він просто не міг збагнути зараз, що казати.

— У вас був якийсь план… — пробурмотів сам до себе Віктор. — Якийсь план, що страхував від цього. Що? Вибухівка в машині? Щось мало статися, щоб я не потрапив до їхніх лап. Або ще щось… Так?!

— Вітю…

— Ми ж на ній поїдемо, удвох… — тлумачив йому в саме вухо Віктор. — Кажи — є вибухівка?

— Немає…

— А що є?!

— Вітю… Ми ділові люди…

— Це ви діловий, — виправив його Віктор, — а я так… Словом, ви залишаєтеся живим лише тоді — якщо я зараз же, якнайшвидше отримаю гроші.

— А потім… потім ти мене однаково…

— А як ви думали?! Ви ж мене «замовите»! Тепер уже точно! Також — однаково! То що я маю робити? От і думайте, тільки швидко! Який варіант рятує нас обох? Я також не хочу йти в банк за паперами й вішати на себе зграю псів вашого покійного італійця. Але я зроблю це, якщо ви не знайдете чогось кращого.

— Я… я дам тобі грошей… — хрипів Павлович, — дам…

— Давайте! — тиснув на нього Віктор. — Ну? Простягнути руку?

— Н-не тут… Я тут не маю… Велика сума…

— А як?!

— Їдьмо… Їдьмо звідси… Тут не треба довго стояти…

— Чого б то? Не заборонено. Знаків немає. Де гроші?

— Я… зніму з рахунку… свого…

— Де?

— У… банку. Іншому… присягаюся…

— І ми отак підемо туди? Удвох? І я вас обійматиму далі?

— Ні… Я зателефоную… Нам принесуть.

— А далі? Що далі? Принесуть, покладуть до машини? Побачать мене? З вашого штату мене кожен собака знає! А так — ви ж проговорилися. Ви останній живий свідок моєї участі у цьому.

— Ні! Покладуть, де скажеш!

— І слідкуватимуть за машиною. І потім буде не менший хвіст. А ви? Що з вами? Що робити з вами? Де гарантія, що не шукатимете мене після цього?

— Не шукатиму… Присягаюся…

— Не хочу ваших присягань. Я вам не вірю. Я чув на власні вуха, як ви поставили на мені хрест.

— Ві…

— Мовчи, стара скотино! — гримнув на нього Віктор. І раптом його простромив рятівний здогад. Картка! Код! А потім… Потім без страху й докору він обрубає всі кінці.

— Код від пластикової картки, — мовив він до Павловича, не наважуючись повірити у близьку удачу. — Швидко! Але такий, щоб я сюди не повертався. Якщо він буде неправильний, я повернуся і зроблю з тобою те саме. Ну!

— Вітю, не знаю я коду! Всім клянуся!

— Код, а не клятви!

Лезо врізалося у шкіру.

— Вітю! Це ж він вводив, а не я! Боже… хлопчику, ти ж бачив, хто набирав цифри!

— Код! Ну! Десять секунд.

— Ні! Ні, Вітю!

— П'ять секунд…

Пальці його знову полізли під ніж. Знав код цей старий бандюк, чи ні, але те, що його ліквідують, відчував. А Віктор майже реально відчув напруження власних нервів — наче струни, вони тяглися, намагаючись узяти вищу й вищу ноту, але результат не влаштовував. Нота — та, яка виходила, не задовольняла. Струнам також боляче, якщо тягти їх до нестями. А потім вони рвуться.

Цей рух був різким, миттєвим, майже непомітним. «Машина без гальм» давно запустилася й тепер її швидкість була такою, що шансів зупинитися не існувало. Залишалося тільки обертати кермо.

Голова мертвого боса звісилася низько на груди, й рідке волосся відкрило нечистий комір сорочки. Віктор старанно витер ножа і сховав на місце. Потім, намагаючись не забруднитися, обшукав кишені обох та шкіряний кейс, втративши на цьому більш як півгодини. Записаного коду не було ніде. Очевидно, материй комп'ютерник легко тримав такі речі в голові. Перевірив конверт із паперами й роззирнувся навколо машини. Лише після цього швидко вийшов і, «пискнувши» пультом, рушив до дверей банку.

Усе тяглося неймовірно довго. Застигнувши на запропонованому кріслі, Віктор намагався не думати ні про що. Той, хто взяв у нього пакет із документами, зник і не квапився повертатися. За якийсь час з’явився прилизаний молодик і, посміхаючись, вибачився, пропонуючи зачекати ще трохи. «Аякже. Зачекаю. Стягайте всіх, кого можете». Віктор лише кивнув головою у відповідь. Машина без гальм продовжувала набирати швидкість.

Нарешті його повели якимось коридором у підвал. Металеві двері, всюди камери, сигналізація. Цікаво, знімають його зараз чи ні? Працює оте все начиння зараз чи вмикається лише на ніч? Чи залишиться тут його зображення? Йому вказали на скриньку, і Віктор дістав із пакета з паперами ключ. Другий ключ був у службовця банку. Щось клацнуло, і службовець вийшов, а Віктор, залишившись на самоті, набрав шифр на дверцятах камери. Там, у невеличкій ніші, лежав грубий конверт — і все. Він роздер папір і витяг документи, пробіг їх швидко очима знайшов номер, записаний на окремому аркуші. Ось і код. Ось вони, гроші. Майже в руках.

І раптом він завагався. Що робити з рештою? Забрати з собою? Чи залишити тут? А може, демонстративно віддати оцьому, що супроводжував, — мовляв, мені чужого не треба, заберіть…