Читати книгу - "Діти Мардука"

отримав таке ж повідомлення і негайно вилетів в Одесу. Далі відвідувачі перейшли на іншу мову, мабуть, халдейську. Схоже було, що тепер вони балакали не між собою, а з кимось третім. На жаль, я розумів тільки російські й білоруські слова, які проскакували в балачці, а також деякі з халдейських, знайомих з минулого запису розмови темних. То були слова: «відіслати», «вигнати», «маг», «Ліліт», «область», «регіон», які ми з ученим-істориком склали тоді у речення «Маг відіслав Ліліт у край без вороття». Цього разу вони означали те ж саме. Скоріше за все, інформація йшла від хворого. Але зараз я почув ще чимало халдейських слів, яких минулого разу не прозвучало. Запис тривав півгодини. Лікар, вислухавши, прокрутив його ще раз. А потім, вимкнув диктофон і сказав:

— З цього ми можемо зробити тільки один висновок: коливання невидимої мережі темних і приходьків уже вийшло за межі України. Незабаром такі істоти, як ці двоє, відвідуватимуть товстуна в Португалії.

— Навряд чи, — засумнівався я. — Діти Мардука, їхні діти й онуки, селяться на руйновищі колоса, який стояв тут три покоління і якого вони сподіваються знову поставити сторч.

— Щось я не дуже тямлю, про що це ти, — промовив Костя.

— Треба б у музей, — нагадав я, проігнорувавши його питання. — У тій балачці мусить бути важлива інформація, яка стосується безпосередньо нас. Хоча науковець навряд чи знає молдавську мову.

— Мова — не проблема, — сказав Лікар. — Я перекладу все, що буде незрозуміле. Але те, що я почув, не містить у собі нічого, вартого нашої уваги.

РОЗДІЛ 7

Науковий відсік історичного музею зустрів нас запахом чаю, який проникав крізь прочинені двері, в які ми вже колись заходили. За великим письмовим столом сидів бородатий господар з чашкою в руці; на столі, крім монітора, лежало кілька товстих книг.

— О-о! — сказав чоловік, підводячись. — Схоже, ми з вами працюємо на одній частоті. Я вже двічі дзвонив, але телефон, що на вашій візитці, не відповідає.

— А чого? — запитав Костя, потискаючи простягнуту руку.

— Ну, я не даремно зробив копію вашого запису. Майже всі халдейські слова переклав. Деякі за словниками, що є в Одесі, а більшість з допомогою англо-халдейських перекладачів через Інтернет. А розшукував вас тому, що маємо справу з кримінальним злочином, який, судячи з усього, не завершився тільки убивством Ліліт — дівчини чи жінки. Укоротив їй віку якийсь Маг. Думаю, що це кличка. Цей же маг оприлюднив таємний проект, а також зганьбив видатних людей. Вони не називають ні проект, ні спаплюжені імена, але, з усього, Маг — небезпечний кримінальний злочинець. Я чого намагався з вами зв’язатися? Чи не слід вам віднести цей матеріал у правоохоронні органи?

Те саме, що казав історик, оповідав і прибулець з потойбіччя, якого я вигнав з Костиної плоті. Але почуте від освіченої людини змусило мене на мить остовпіти. «Так ось як виглядає мій «злочин» в устах темних. Обиватель, почувши таке, вжахнеться. Звідки йому знати, що Ліліт — мертвяк у чужому тілі — демониця, ті троє, котрі вели розмову, — темні або ж приходьки — також мертвяки, а імена видатних людей — це імена найбільших катів людства, за всю його історію. Таємний проект — спроба поновити на нашій землі найкривавіший режим. Якби я сказав про таке ученому, він тільки б посміхнувся.

— Саме це ми й збиралися зробити, — озвався Костя, — але все почуте, крім імені Ліліт, позбавлене будь-якої конкретики. Навіть якщо припустити, що ці троє спеціально вивчили вже давно мертву мову тільки з однією метою — зберігати таємницю проекту, то виникне природне питання, а де вони навчилися цієї мови?

— Так, напевне, ви маєте рацію, — погодився господар.

— Ось-ось. Тому ми й вирішили набирати матеріал. Може, з’явиться щось конкретне. — Костя відкрив барсетку й витяг диктофон.

Чоловік увімкнувши його, на мить забув про нас; взяв ручку й почав записувати в стовпчик каракулі один під одним. Ми ж, посідавши на стільці, терпляче слухали вже двічі почуте.

— Це вже інші люди, — мовив учений, ніби сам до себе.

Він записував, потім прокручував назад і так багато разів.

— Із цих слів я можу назвати чи не все, що було в попередній передачі, але є немало й таких, які доведеться перекладати — звісно, не молдавські слова, які я знаю. Отож, двоє співбесідників так само вживають вираз «маг відправив Ліліт у край без вороття». І ще: «Маг мусить піти у край без вороття». Ага, тут є ще «привернути увагу до його письма». Очевидно, ці двоє ставлять питання про знищення Мага, але їхньому наміру щось заважає.

— А не могли б ви назвати всі перекладені вами слова? — запитав я.

Він називав слово за словом здебільшого з ретрофлексними і свистячими звуками, а я намагався скласти їх у речення, як у моєму сні в палаці вавилонського царя, і в мене так само терпли ноги. Я боявся.

— Якщо ми відправимо Мага у край без вороття, то це приверне увагу до його писань. Треба зробити так, щоб Маг пішов у край без вороття сам, — сказав я.

І знову, як і в минулий наш прихід, історик підхопився.

— Авжеж! — майже вигукнув він. — Послухайте, адже ми з вами колеги. Чого ви приховуєте?

— Ні, ми не колеги, — запевнив я. — Ми просто з вами йдемо до розгадки паралельними шляхами. До речі, якщо не віднайдемо бодай найменшої конкретики — ні про який злочин не може бути й мови. Маємо тільки дві дійові особи — Ліліт і мага, та й ті з аккадського епосу.

— Чому з аккадського? — засумнівався історик. — Може, це клички.

— Так можна було б подумати, якби не «край без вороття» і не халдейська мова, яка