Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

Герберт підвівся, взяв мене під руку, і ми повільно пройшлися по кімнаті, вивчаючи візерунок килима.

- Генделю,- сказав нарешті Герберт, зупиняючись.- Ти рішуче певен, що не можеш надалі користуватись його доброчинством, так?

- Абсолютно. А хіба ти на моєму місці зміг би?

- І ти рішуче певен, що треба повністю припинити з ним усякі стосунки?

- Ти ще питаєш, Герберте!

- І ти охоплений тривогою - бо й не може бути інакше - за його життя, яким він ризикував заради тебе, отже, ти повинен зробити все можливе, щоб утримати його від самогубного кроку. Звідси висновок: перше вивези його з Англії, а тоді вже виплутуйся сам. А коли виплутаєшся - і ради бога, якомога швидше,- ми вдвох поміркуємо, як бути далі.

Якою втіхою було потиснути один одному руки навіть після такої половинчастої ухвали і знову пройтися з кутка в куток по кімнаті!

- Ну, а щодо того, як довідатись його історію,- сказав я,- то на це тільки одна рада: просто спитати у нього. Я так і зроблю, Герберте.

- Атож,- погодився Герберт.- Спитаєш зразу вранці, коли сядемо снідати.- (Бо він, прощаючись із Гербертом, сказав, що неодмінно прийде на сніданок.)

Задовольнившись цим, ми пішли спати. Спав я препогано, снились мені якісь химерні сни, пов'язані з Провісом, а тільки я прокинувся, мене знов охопив неспокій: що, як його хтось вистежив? Від цієї думки лише сон мене й рятував.

Провіс прийшов у належну пору, дістав свого ножа й сів за трапезу. В голові у нього роїлося безліч планів, як «його джентльмен покаже своє справжнє джентльменство», і він усе умовляв мене швидше скористатись його портмоне, яке з найпершого дня було віддане до моїх послуг. Мої кімнати і свій номер він вважав тільки тимчасовим пристанищем і радив мені, не барячись, приглянути «чимдобротнішу оселю» поблизу Гайд-парку, де б і для нього знайшовся «куток». Коли він скінчив снідати і вже витирав ножа об штанину, я звернувся до нього без усяких передмов:

- Як ви пішли вчора, я розповів своєму другові про вашу бійку на болоті, коли вас застукали солдати й потім ми надійшли. Пам'ятаєте?

- Пам'ятаю, ще б пак!

- Так от ми хотіли б дещо довідатись про цю людину, та й про вас. Якось дивно, що я дуже мало знаю про нього, а про вас особливо - ото й тільки, що я розказав увечері. То, може, ви розповіли б нам трохи хоча б і зараз?

- Що ж,- поміркувавши хвильку, промовив він.- Вас, Піпів товаришу, зв'язує присяга, ви не забули?

- Звичайно, не забув,- відповів Герберт.

- І хоч би про що я говорив,- категорично заявив Провіс,- присяга поширюється на всі мої слова.

- Я цілком це розумію.

- І слухайте-но сюди! Що я вчинив - за те я відробив і заплатив уповні,- додав він так само категорично.

- Нехай і так.

Він дістав свою чорну люльку й збирався вже натоптати її негритянським тютюном, але, глянувши на затиснуту в пальцях пучку тютюну, очевидно, вирішив, що люлька може порушити плин його розповіді. Тоді він висипав тютюн назад у кишеню, люльку встромив у петельку бушлату, поклав руки на коліна і з хвилину мовчки й хмурно дивився на вогонь, після чого обернувся до нас і почав свою мову.

Розділ 42

- Мій хлопче і його товаришу! Я не буду розповідати вам своє життя, як то в піснях співається чи в книжках пишеться. Я вам скажу коротко і ясно, простими людськими словами. В тюрму й з тюрми, в тюрму й з тюрми, в тюрму й з тюрми. Оце воно і є, моє життя. Так воно й збігало до тої пори, коли мене вислано на край світу, це по тому, як Піп мені став у пригоді.

Чого тільки зі мною не робили - одне тільки, що не вішали. Тримали під замком, немов чайника зі щирого срібла. Волочили туди й сюди, викурювали й з одного міста, і з іншого, забивали в колодки, шмагали батогами, проганяли, цькували псами. Де я вродився, я знаю не більше, ніж ви знаєте. Найперше, що я пам'ятаю про себе,- це як я в Ессексі ріпу цупив з голоднечі. Один заброда покинув мене самого, і ще й прихопив жарівницю з собою, і я від холоду аж затерп.

Я знаю, що ім'я моє Абель, а прізвіще - Мегвіч. Відкіля знаю? А відкіль я знав, що от пташки в кущах - та зветься зяблик, а та - горобець, а та - дрізд? Хтось би сказав, що то тільки вигадка, але ж вони виявляються справжніми, ці пташині імена, то, либонь, і моє теж справжнє.

І от скільки моя пам'ять сягає, хто лишень перестріне цього хлопчиська Абеля Мегвіча, голого й голодного, кожен злякається і або жене геть, або тягне в буцигарню. З самого малечку мене так затягали, що я й волі, власне, не бачив.

Отож так і вийшло - я був ще такий малий обшарпанець, що його б тільки пожаліти, побачивши (хоч я й геть-то сам себе не бачив, бо ті хати, куди я носа потикав, не дуже на дзеркала були багаті), а вже мене зачислили до невиправних. «Цей просто невиправний,- тицяли пальцем на мене, коли відвідувачі приходили до тюрми.- З тюрми й не вилазить». Вони на мене витріщаються, а я на них, і беруться тоді декотрі голову мені вимірювати - живота б мені краще виміряли! - а інші підсовують святобливі книжки, яких я не вчитаю, та правлять мені слова, яких я не втну. І все вони страхали мене чортом. Але що в чорта мені було робити? Живота я мусив чимось напхати, чи ні?.. Але це я знов негодяще слово сказав,- я-бо знаю, як належиться поводитись. Мій хлопче і його товаришу, не бійтеся, більше такого не буде.

Я бурлакував, жебракував, крав, іноді підробляв, коли вдавалося - хоч і не часто, бо ви от і самі прикиньте, чи ж вам би хотілося такому мені дати роботу - був і браконьєром, і наймитом, і візником, і кесарем, і