Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Варто лише глянути на наслідки його короткого візиту до Сел, щоби переконатись у слушності моїх слів.

Каладіну не хотілося розплющувати очей. Бо якщо він їх розплющить, то прокинеться. А якщо прокинеться, то весь цей біль (пекучий — у боці, ниючий — у ногах і тупий, пульсуючий — у руках та плечах) перестане бути просто кошмаром. І стане реальністю. Його реальністю.

Він притлумив стогін і повернувся на бік. Боліло все. Кожен м’яз, кожен квадратний дюйм шкіри. У голові гуло. Здавалось, нили навіть кості. Хотілося лежати непорушно, нехай і пройнятому болем, аж доки Ґаз не буде змушений прийти й витягти його з казарми за ноги. Це було би легко. Хіба не заслужив він один-єдиний раз учинити так, як легше?

Але не міг. Припинити рухатися, здатись означало б те саме, що померти, а цього він ніяк не міг допустити. Він уже ухвалив це для себе. Він допоможе мостонавідникам.

«Будь ти проклятий, Гаве, — подумав Каладін. — Ти й зараз одним копняком можеш підняти мене з постелі». Він відкинув ковдру і змусив себе підвестися. Двері в казарму були прочинені для вентиляції.

Навстоячки він почувався гірше, але мостонавідницьке життя не збиралося чекати на його одужання. Або ти тримаєшся, або здохнеш. Щоби не впасти, Каладін сперся рукою на неприродно гладку, душезакляту кам’яну стіну казарми, відтак зробив глибокий вдих і перетнув приміщення. Як не дивно, але чимало його людей уже не спали. Вони сиділи на своїх убогих ложах і мовчки спостерігали за командиром.

«Вони чекали, — збагнув Каладін. — Хотіли побачити, чи я підведуся».

Троє поранених лежали там, де він їх і залишив, — біля входу в казарму. Затамувавши подих, перевірив Лейтена. На його подив, той був усе ще живий. Дихання поверхневе, пульс ще слабкий, рани жахливі — але він не помер.

Однак без антисептика він довго так не протягне. Поки що в жодній із ран гнилокузьок було не видно, але в такому брудному приміщенні це лише справа часу. Він конче мав роздобути хоч трохи аптекарського ліку. Але як?

Каладін оглянув інших двох. Гоббер широко всміхався. Він був круглолиций і худий, із щербинкою між зубами та коротким чорним волоссям.

— Дякую, — сказав він. — Спасибі, що врятував мене.

Той буркнув щось у відповідь, обдивляючись поранену ногу.

— З тобою все буде гаразд, але ти не зможеш ходити впродовж кількох тижнів. Я носитиму тобі їжу з їдальні.

— Дякую, — прошепотів Гоббер, ловлячи Каладінову руку та стискаючи її. Власне, здавалося, що в нього очі на мокрому місці.

Ця усмішка розігнала пригніченість, і біль та знемога відступили. Батько розповідав Каладіну про такі усмішки. Не вони підштовхнули Ліріна стати лікарем, але саме вони надихали його залишатись у професії.

— Відпочивай, — сказав командир, — і пильнуй, щоби рана була чистою. Нíчого приманювати гнилокузьок. Одразу скажи мені, якщо вгледиш хоча б одну. Вони манісінькі, червоні — схожі на крихітних комах.

Гоббер енергійно закивав, і Каладін перевів увагу на Даббіда. Молодий мостонавідник виглядав достоту як напередодні — дивився перед собою невидющими очима.

— Так він сидів і коли я заснув, сер, — промовив Гоббер. — Схоже, за цілу ніч він не поворухнувся. У мене аж мурашки по шкірі, чесне слово.

Каладін клацнув пальцями перед Даббідовими очима. Той смикнувся від різкого звуку, зосередив погляд на пальцях і слідкував за ними очима, поки командир водив рукою.

— Гадаю, йому добряче дісталося по голові, — припустив Гоббер.

— Ні, — відповів Каладін. — Це бойовий шок. Він минеться. «Сподіваюся», — додав він подумки.

— Як скажете, сер, — мовив Гоббер, чухаючи над вухом.

Каладін підвівся та повністю відчинив двері, впускаючи всередину світло. Сонце заледве піднялося над горизонтом, але день обіцяв бути погожим. З боку військового табору вже долинали звуки: гупав по металу молот — це коваль зранку став до роботи, — а в стайні трубили чали. Повітря було прохолодним, усе ще передсвітанково студеним. Пахло свіжістю й чистотою. Весняна погода.

«Якщо встав, — сказав собі Каладін, — то будь уже послідовним». Він примусив себе вийти надвір і зробити розминку, хоча тіло протестувало проти кожного руху. Тоді оглянув власну рану. Не надто серйозна, але інфекція запросто могла цьому зарадити.

«Щоб того аптекаря буревій ухопив!» — подумав він, зачерпуючи ківш води з мостонавідницької бочки, щоб промити рану.

Й одразу ж пошкодував, що даремно розгнівався на старенького фармацевта. А що той мав робити? Віддати йому антисептик за спасибі? Ясновельможного Садеаса — от кого слід було проклинати! Це через нього Каладін отримав поранення, і саме він заборонив лікарській залі відпускати свої запаси мостонавідникам, рабам і прислузі нижчих нанів.

Доки він закінчив розминку, декілька його людей повставали й вийшли з казарми, щоби напитися. Тепер вони стояли довкола бочки й дивилися на командира.

У нього не залишалося вибору. Зціпивши зуби, він перетнув територію складу й розшукав брус, якого тягав напередодні. Теслярі ще не прилаштували цієї деталі до мосту, тож Каладін підняв її та попрямував назад до казарми. А тоді взявся вправлятись у той же спосіб, що й за день до того.

Він не міг рухатися так само швидко. Власне, здебільшого просто ходив. Але в процесі тренування біль стихав. Потроху відпускало голову. Ноги та плечі все ще боліли, і давалося взнаки глибинне, накопичене виснаження. Та все ж він не осоромився падінням.

Виконуючи вправи, Каладін проходив повз інші мостонавідницькі казарми. Людей, котрі стояли біля входу, заледве можна було відрізнити від обслуги Четвертого мосту. Такі ж темні, заплямовані потом жилети, накинуті на голе тіло чи поверх мішкуватих сорочок. Там-сям траплялися іноземці, здебільшого тайлени або ведени. Але всі вони були на одне лице — кощаві, зарослі й із зацькованими очима. Мешканці деяких казарм позирали на Каладіна з неприхованою ворожістю. Може, боялися, що його ініціатива підштовхне їхніх власних командирів тренувати своїх людей?

Він сподівався, що дехто з його команди приєднається до розминки. Врешті-решт, вони ж корилися йому під час вилазки — і навіть допомагали з пораненими. Проте його надія була марною. Одні спостерігали за ним, інші не звертали уваги, та долучатися ніхто не поспішав.

Зрештою Сил спурхнула донизу й присіла на край бруса, схожа тепер на королеву в паланкіні.

— Твої люди говорять про тебе, — сказала спрен, коли він якраз проминав казарму Четвертого мосту.

— Воно й не дивно, — ледь