Читати книгу - "Битва королів"

— Скажіть-но, мейстре, а в Цитаделі не проти, що ви спите зі служницями?

Старий виявився голий-голісінький, як і служниця, от тільки видовище це було не таке привабливе. Вперше в житті його очі під важкими повіками широко розплющилися.

— Ш-що все це означає? Я — ваш старий відданий слуга...

Тиріон, підважившись, опинився на ліжку.

— Такий відданий, що надіслав Дорану Мартелу лише одного мого листа. А другого віддав моїй сестрі.

— Н-ні,— пискнув Пайсел.— Ні, неправда, присягаюся, це не я! Вейрис, це все Вейрис, Павук, я вас застерігав...

— З усіх мейстрів такі кепські брехуни? Вейрису я сказав, що хочу віддати князю Дорану мого небожа Томена в годованці. Мізинчику повідомив, що планую пошлюбити Мірселлу з лордом Робертом з Соколиного Гнізда. Але нікому я не казав, що запропонував Мірселлу дорнянам... мої правдиві плани були тільки в листі, якого я доручив вам.

Пайсел учепився в край покривала.

— Птахи губляться, листи викрадають і продають... це був Вейрис, я вам таке можу розповісти про цього євнуха, що у вас кров застигне в жилах...

— Моїй леді більше подобається, що в мене кров гаряча.

— Не робіть помилки: на кожну таємницю, яку євнух шепне вам на вухо, він ще сім приховає. А Мізинчик, той...

— Усе я знаю про лорда Пітира. Йому не можна вірити майже так само, як і вам. Шаґо, відітни йому чоловіче багатство і згодуй козам.

Шага підніс велетенську двосічну сокиру.

— Тут кіз немає, Недоростку.

— І так зійде.

Загарчавши, Шаґа стрибнув уперед. Заверещавши, Пайсел намочив усе ліжко: сеча летіла на всі боки, коли він силкувався вивернутися від удару. Дикун ухопив його за кінець пишної білої бороди й одним ударом відтяв від неї три чверті.

— Тимете, як гадаєш, наш друг стане привітнішим, коли не ховатиметься за тими своїми бакенбардами? — Тиріон краєм простирадла стер сечу зі своїх чобіт.

— Скоро він вам скаже правду,— в порожній очниці Тиметового випаленого ока вирувала темрява.— Чую сморід його страху.

Шага кинув жменю волосся на циновку й ухопив те, що лишилося від бороди.

— Сидіть сумирно, мейстре,— попередив Тиріон.— Бо в Шаґи, коли він сердитий, руки трусяться.

— У Шаґи руки ніколи не трусяться,— обурено мовив здоровань, притискаючи велетенське півкругле лезо під тремке Пайселове підборіддя і відпилюючи ще жмут бороди.

— Скільки вже ви шпигуєте для моєї сестри? — запитав Тиріон.

Пайсел дихав часто й уривчасто.

— Все, що я робив, було на користь дому Ланістерів.

Широке склепіння стариганевого чола зросилося потом, і жмутки білого волосся приклеїлися до зморшкуватої шкіри.

— Завжди... багато років... ваш лорд-батько... запитайте його, я завжди був його вірним слугою... саме я порадив Ейрису відчинити браму...

Тиріон здивувався. Коли впало місто, сам він був іще бридким хлопчиськом у Кичері Кастерлі.

— То сплюндрування Королівського Причалу й ваших рук справа також?

— Це все заради королівства! Коли Рейгар загинув, війна закінчилася. Ейрис був геть божевільний, Вісерис — замалий, королевич Ейгон — зовсім немовля, але королівству потрібен був король... Я сподівався, ним стане ваш добрий батечко, але Роберт виявився надто сильним, а лорд Старк рухався з військом надто швидко...

— Цікаво, скількох ви зрадили? Ейриса, Едарда Старка, мене... короля Роберта теж? Лорда Арина, королевича Рейгара? Коли це почалося, Пайселе?

Тиріон знав, коли це закінчиться.

Сокира, дряпнувши борлак на Пайселовому горлі, мазнула по м’якій тремкій шкірі під підборіддям, стинаючи останні волосини.

— Вас... тут не було,— видихнув Пайсел, коли сокира поповзла по його щоці.— Роберт... оті рани... якби ви їх бачили, якби чули їхній сморід, ви б і не сумнівалися...

— А, та я знаю, що всю роботу за вас виконав вепр... але якби щось трохи недовиконав, ви би власноруч доробили.

— Лихий з нього був король... марнославний, вічно п’яний, розпусний... він би вашу сестру скоро звідси викинув, свою королеву... будь ласка... Ренлі замишляв привезти до двору панянку з Небосаду, щоб звабити брата... це ж божа правда...

— А що замишляв лорд Арин?

— Він знав,— мовив Пайсел,— про... про...

— Знаю я, про що він знав,— гавкнув Тиріон, який не волів би, щоб те саме дізналися й Шага з Тиметом.

— Він хотів відіслати дружину назад у Гніздо, а сина — за годованця на Драконстон... збирався діяти...

— Але ви встигли його отруїти.

— Ні! — Пайсел мляво опирався. Заричавши, Шаґа вчепився йому в голову. У горянина була така велетенська долоня, що якби він трохи стиснув — розтрощив би мейстрові череп, мов яєчну шкаралупу.

Тиріон поцокав язиком.

— Серед отрут у вас я бачив сльози Ліса. А ще ви відіслали геть Аринового власного мейстра, щоб самому доглядати лорда і зробити все для того, щоб він уже напевно помер.

— Це неправда!

— Поголи його краще,— попросив Тиріон,— отам на шиї.

Сокира поповзла вниз, шкрябаючи шкіру. У Пайсела затремтіли вуста, і з рота вихопилася булька слини.

— Я намагався врятувати лорда Арина. Присягаюся...

— Обережно, Шаґо, ти його порізав.

Шага заричав.

— Дольф родив воїнів, а не голярів!

Відчувши, як по шиї на груди стікає кров, старий затремтів, і його покинули останні сили. Здавалося, що він зморхнув — змалів і підупав порівняно з тим, коли гості вломилися до нього.

— Так,— заскиглив він,— так, Колмон прочищав йому шлунок, тож я відіслав його геть. Королева хотіла, щоб лорд Арин помер, вона не казала цього прямо, не могла, бо Вейрис усе чує, завжди чує, та я з одного погляду на неї все зрозумів. Але не я дав йому отруту, присягаюся,— старий заплакав.— Вейрис вам скаже, то був малий, його зброєносець, звався Г’ю, це точно він зробив, запитайте сестру, запитайте її.

Тиріон відчув відразу.

— Зв’яжіть його й заберіть звідси,— звелів він.— І вкиньте в одну з чорних камер.

Пайсела витягнули крізь розтрощені двері.

— Ланістере,— стогнав він,— я все робив для Ланістерів...

Лишившись сам, Тиріон неквапом обшукав приміщення й забрав собі ще кілька слоїчків з полиць. А тим часом над головою в нього бурмотіли круки, і цей звук діяв на диво заспокійливо. Треба пошукати людину, щоб подбала про круків, поки з Цитаделі не пришлють когось на заміну Пайселу.

«А саме йому я хотів довіритися». Вейрис і Мізинчик навряд чи відданіші, підозрював він... однак діють криткома, й тому навіть небезпечніші.