Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

***

22 березня, 09.40

вул. Південна, передмістя

В особняку на Південній було тихо. Ні шуму побутових приладів, ні звуку телевізора, ні світла… Лише гойдання шторки за вікном вітальні свідчило про те, що в будинку хтось був.

Коротка трель дверного дзвінка прозвучала як постріл.

– Женев’єв, в твоїх же інтересах не змушувати мене чекати. – Невисока жінка стояла за порогом і нетерпляче постукувала кісточками пальців по металевих завитках ґанку. – Женев’єв! Я наказую!

Шторка застигла нерухомо, всередині рипнула дошка.

– Женев’єв!

Двері прочинилися.

– Мамо, навіщо ви тут? Я не просила вас про допомогу. Йдіть. Я сама розберуся зі своїми справами.

– Як десять років тому? – Легкий доторк – і сталевий ланцюжок розірвався, немов паперовий. – Не бреши собі, Женев’єв. Ти слабка. Тобі потрібен захист.

– Але не в домі того, кого я ненавиджу!

Вітер колихнув поли чорного плаща, і Жені мимоволі відійшла назад.

– Я знаю, ти хочеш повернутися. – Мати переступила поріг, занісши хмару сирості. – Якщо не до нього, то куди? У Шаєнні немає місця для таких, як ти.

– Кажіть далі, мамо! – Жені войовничо підняла голову. – «Таких», як я, означає неповноцінних? Не хвилюйтеся, я вже змирилась із тим, що мені непідвладна магія! У мене немає навіть слабких здібностей до планування! Але разом із Ештаром ми впораємося! Разом! Ви, мамо, ніколи не зрозумієте, що це значить!

– Я відправлю тебе додому прямо зараз.

Жені завмерла.

– Ви маєте на увазі – «нас»? – уточнила без агресії. – Чому? Вже пробачили мені за втечу? Я в це не вірю.

– І правильно робиш. Ти зганьбила нашу сім’ю. Таке не прощається.

– Тоді чому ви тут? Що вам потрібно? Живий товар, щоб закріпити якусь нову угоду? Нізащо!

Мати скривилась, і це була перша емоція, що відбилася на її безпристрасному обличчі.

– Твій батько загинув. Наш рід очолив його молодший брат. Він із тих, хто не шанує традицій.

– Навіщо я йому?

– Він хоче повернути тебе. Без умов.

Жені здригнулася.

– Так не буває, – заявила з сумнівом.

– У тебе є шанс перевірити.

Вона роздумувала недовго.

– Я згодна. Дякую за хороші новини, мамо! Стривайте, нехай повернеться Ештар і…

– Ніякого Ештара.

– Гаразд. І все ж я хочу з ним попрощатися.

– Ніякого Ештара, Женев’єв.

До Жені не відразу дійшло. Вона напружено подивилася на матір, спробувала прочитати що-небудь на замкнутому пихатому обличчі, зблідла…

– Ви не могли цього зробити!

– Могла. І зробила.

– Навіщо ви його вбили?! Він же нічим вам не загрожував! Для вас він як сліпе кошеня!

– Цей мерзенний черв’як показав тобі шлях сюди. Я не мала права залишати його без покарання. Припини істерику, Женев’єв. Цей світ перетворив тебе на ганчірку. Ходімо. Ми повернемося до Шаєнни вже сьогодні.

– Ні.

– Що?! Май на увазі, вдруге я не запропоную допомогу.

– Ви не допомагаєте, а виконуєте наказ.

– Тоді що заважає мені забрати тебе силою?

Жені знизала плечима. Їй хотілося кричати і тупотіти ногами від безвиході, але натомість вона спокійно дивилась матері прямо в очі.

– Спробуйте. Так, я не маю магії! І що? В цьому світі вистачає засобів, щоб знищити будь-кого. Навіть вас, мамо. Якщо ви цікавилися моїм тутешнім життям, то самі знаєте: у мене є досвід. Перевіримо, чого ви варті?

Мати пішла без єдиного слова.

– Ештаре… Дурнику, я ж любила тебе як брата… Нічого. Я впораюся. Вони всі побачать, що я можу бути сильною! Я повернусь додому! Без їхньої допомоги! – Женев’єв залишилася на самоті і тепер могла плакати, але очі були сухими. – Ештаре, ти не дозволяв мені бруднити руки… Дурненький! Через тебе я не вмію вбивати! Але я навчуся. Клянусь, я зроблю це!

І вона відчувала, що не відступиться.

***

22 березня, 11.00

вул. Лісова

– Будь ласка, проходьте! Он, сині двері в кінці коридору. Там відчинено. Не бійтеся, це не штукатурка обсипається, а цвіль розповзлася.

Віта почула щебетання Маші і насторожилась. Надто вже ввічливо та поводилася з невідомим відвідувачем… Віктор? Ні, для нього колега не пошкодувала б захоплення.

– Доброго дня.

Елла. Білосніжне пальто, замшеві чоботи, шовковий шарфик, крихітна сумочка… Це аж ніяк не пасувало затхлому підвалу.