Читати книгу - "Нафта"

ви ж розумієте. Й не міг би сказати, що натовп, народжений від кінцівок Савла, — то „суб’єктивність“. І одне й інше складали обидва натовпи персонажів. Принаймні, що стосується окремо взятого життя чи внутрішнього світу. Втім, із соціальної точки зору, це теж було одне й те саме. Чи маю я змогу стверджувати, що роздрібнення Бога Савла породило натовп убогих пролетарів? Ні, адже Бог Савло — це Володар у повному сенсі слова. А чи міг би я стверджувати, що розпорошення Савла дало початок юрбі буржуа? Аж ніяк, адже Савло за визначенням є Підлеглим. Крім того, і Бог Савло, як Володар, і Савло, як Підлеглий, обоє були злидарями. Зрештою, у класовому досвіді, пов’язаному із зовнішнім світом, зберігається така сама плутанина, що й у досвіді внутрішньому. Обидві мої юрби існують у дійсності: їх дві, але водночас вона одна.

Це стало підґрунтям моїх подальших дій. Саме таких, про які я вже вам казав: я складав мозаїку з персонажів, яких забирав з рою, лише для того, щоб знову туди повернути. Приміром, ось від розпорошення батька народився світловолосий молодик із змученим і трошки радісним поглядом чорних очей: він наче належить до люмпен-пролетарів і час від часу підробляє тим, що полірує машини. А отам, від розпорошення сина, з’явився сухоребрий, трохи горбатий темноволосий молодик, очі в якого покірно сміялися, вони у нього блакитні: скидався на студента, у якого політична пристрасть сплелася з незбагненним вузлом внутрішніх страхів та переживань, котрі він приховує за своєю посмішкою, як у підлітка. Отже, я змішую цих молодиків, обертаючи білявого на чорнявого, чорноокого на блакитноокого, хлопця, охопленого політичною жагою, на люмпен-пролетаря (отож у мене виходить постать абсолютно виняткова й дивовижна у поетичному сенсі цього слова) й залишаю студентові (який став низеньким та вгодованим) його вузол страхів та переживань, не давши нічого натомість і нічому їх не протиставивши (ось вам ще один романтичний персонаж).

Отже, мій роман набирав форми… Форми, ой леле, ось слушне слово. Ця форма мала свої власні внутрішні закони, за якими вона встановлювалась та зберігалась незмінноюa[278]. І все це наново створювало новий порядок. Якщо історія не збігалася з пережитим досвідом, хіба що через лицемірство, ось коли пережитий досвід нахабно волів стати на місце історії.

Для мене це був шах і мат, розвіяння ілюзії свободи.

Зізнаюсь вам, що я б пристосувався й змирився, я б і надалі писав свій роман якнайвільніше, керуючись філософією „меншого зла“, якби одночасно з тим не усвідомив, як то кажуть, ще один факт.

Власне, два факти.

Перший полягає ось у чім. Задумуючи й пишучи свій роман, я насправді не лише задумував та писав його, а ще й внутрішньо оправив сенс та роль дійсності, а зробивши це, я враз спробував заволодіти дійсністю. Заволодіти нею хоч би у скромному інтелектуальному, понятійному чи виражальному плані, та попри це, все одно зробити це по суті грубо, силоміць, як трапляється за будь-якого заволодіння чи підкорення.

Другий факт такий. Одночасно з тим, як я задумував та писав свій роман, намагаючись віднайти сенс дійсності й заволодіти нею, саме під час творення, якого все це вимагає, я ще й волів звільнитись від себе самого, себто померти. Померти у своєму творінні: як, зрештою, помирають від пологів, як, зрештою, помирають, еякулюючи у материнську утробу.

Насправді це загадкове, несвідоме бажання, яке я відчував протягом усієї напруженої, заплутаної, нескінченної постійної праці, про яку я вам розповів, поволі звитяжно вийшло назовні й ясно й чітко вималювалось у моїй свідомості. І враз усі бажання, які я відчував одночасно з цим, було знищено.

Залишивши рукопис на столі (це вже була чималенька купа нотаток та уривків), я поїхав у Калабрію.

Думаючи про це місце, я, ніби у мареві, пригадував море, яке бачив ще малим, Різдво, на яке мене привезли туди батьки, не знаю вже, як вони подужали по копійчині назбирати на ту єдину поїздку у своє рідне містечко.

Хоч насправді то був радше хутірець, у якому всі будиночки були маленькі, схожі на кубики, грубуваті від вапна, яким мазали по сирому, як часом трапляється в арабських країнах. Він стояв посеред узбережжя між понурих та диких гір. Біля їхнього підніжжя пролягала залізниця, а на тому боці, за невеличким кам’янистим білим пляжем, над яким вип’ячувалися маленькі гострі скелі, простяглося море.

Коли підійти просто до води, спустившись з містечка, воно поставало переді мною саме таким, яким я бачив його в дитинстві. Ніби блакитна перепона, яка, здавалось, висіла на трохи світлішій небесній блакиті. Було тепло й тихо. Навіть пташиного співу було не чутно.

Я зняв із себе всю одежу й зайшов у воду, насилу обминаючи каміння та малесенькі гострі скелі, я хотів дійти туди, де вже не торкався дна, й там померти.

Я був спокійний і непохитний у своєму рішенні, можливо, через те, що прийняте воно було в якомусь сенсі ззовні. Я насправді не відчував ані радості, ані страху від того, що втоплюся у морі: це було єдиним, що мені лишалось, обов’язком, який я маю виконати, жодним чином не відчуваючи жалю.

Я дійшов місця, де мої ступні вже не торкалися дна, і позаяк не вмію плавати, мені досить було лише трошки підстрибнути й опуститися у воду. Я так і вчинив, потому відчувши, як мене всього покрило водою.

Яке ж неймовірно гарне видіння постало переді мною! Світло під водою було розсіяне й водночас ніби сповнене надзвичайних відлисків та вихорів, а ще прозорих тіней, які утворювали навколо неозорий райський краєвид. Отож я був не за кілька десятків метрів від берега, як гадав перше, а просто у морській безодні: дно, яке виднілося завдяки грі світла й тіні, було недослідженим океанічним дном. Все навколо мене було теплим і заллятим м’яким блиском; дихання було навдивовижу легким і неглибоким; у тій неозорій безодні я опускався й підіймався, повільно крутячись навколо своєї осі, відчуваючи блаженство: я не можу сказати, що я плив, бо те, як мене колихало під водою, було радше подібне до польоту без крил… Ось і вся моя історія. Вона, й наразі сказати це цілком доречно, „desinit in piscem“[279]; та попри її химерність, не треба думати, що вона менш правдива».

Нотатка 100

ЕПОХЕ:

РОЗПОВІДЬ ПРО ЧОТИРЬОХ КРИТИКІВ ТА ЧОТИРЬОХ ХУДОЖНИКІВ

Нотатка 101

ЕПОХЕ:

РОЗПОВІДЬ ПРО БАТЬКА ТА ДВОХ ЙОГО ДОНЬОК

«Нехай наша розповідь, — ˃ знову завів