Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Неля могла відповісти з законною гордістю:

— А я знаю почерк свого чоловіка.

Хлопчисько зробив здивовану міну: звідки?

— Оригінал ми зберігаємо як документ. Для слушного часу. Все. Я пішов.

Доки Неля не познайомилася з щоденником Маркіяна, не розуміла, чому оригінал мусить переховуватись в чужих руках до слушного часу.

З ЩОДЕННИКА МАРКІЯНА ІВАШКОВА

Є тут один ключник, що його прозивають оправця. Худий, з довгим, тоненько закінченим носом і хитрим підборіддям. Виявляється, що в людині може бути хитре підборіддя.

Оправця пропадає за… мертвими.

Варто спостерігати, з якою любов'ю він змиває з трупів слід крові, як зачісує їх, вирівнює уста, як старанно чистить нігті на руках і ногах, як жадно завжди чигає, коли скатований нарешті перестане дихати.

Повинен би працювати у морзі. З мене в інших умовинах вийшов би письменник. Бог мусив бути п'яний в ту годину, коли розподіляв людські долі.

Ми чомусь звикли відмірювати втрачений час одними роками так, начеб місяці, тижні, дні, години не мають жодної вартості в рахунку людського життя. Бухгалтерія, товариство. За таке недбальство віддають під суд!

Хочеться лупцювати кулаками по голові від того, що ніхто не почує дискусій, які провадяться тут.

— Ти служиш німцям.

— Брешеш. Я служу своєму народові.

— Так, аби допомогти тому народові влізти у фашистське ярмо.

— Неправда твоя. Німеччині потрібна Україна в її дальших планах східної політики. А крім того, як база сировини і ринок збуту.

— Ага.

— Щоб ти знав! Німеччина хоче Україною шахувати Росію, Польщу, Румунію.

— І все?

— Чого все? Англія зацікавлена в самостійній Україні, щоб спинити наступ Німеччини на Схід. І знову-таки ослабити Москву, яка загрожує англійським посілостям у Малій Азії та Індії. І тому я співпрацюю з німцями як своїми майбутніми союзниками.

— Але ти кажеш, що ти проти поляків.

— Що за дурне питання! Само собою, що я проти ляшні.

А як же ти дивишся на те, що польський уряд вступив у союз з Гітлером?

— Це дипломатичний трюк з боку Гітлера. Німці не проміняють України на Польщу.

— А навіщо їм міняти, коли вони збираються проковтнути одну і другу.

— Не бійся, не такі німаки дурні. То дипломати!

— Хто дипломати? Німці? А ти знаєш, що сказав Гінденбург про німецьку дипломатію?

— А я не зобов'язаний все знати.

— Рація! Тоді я тобі скажу. Ще Гінденбург сказав: «Що німецький воїн завоює, то німецька дипломатія програє». А ти чекаєш, що німець подасть тобі самостійну Україну на тарілці, ніби печену качку?

— Я не потребую простацьких порівнянь!

— Прошу дуже!

— Власне, тому, що я знаю, що мені не дадуть нічого готового, тому я дію…

— Займаєшся шпигунством на користь фашистської Німеччини.

— Перепрошую. Не зовсім так. Я працюю в дипломатії. Я не винний у тому, що поки що не можу носити фрака дипломата і що в мене поки немає закордонних представництв.

— Тобі, як Іуді, виплачують срібняками за твою роботу?

— Я не знаю, чи є на світі дипломати, що не брали б грошей за свою працю.

— Ти блазень!

— Якщо б я почув таке на волі, я викликав би тебе на поєдинок. Жадаю доказів, що я блазень!

— Я готовий навести їх тобі. Скажи, ти читав «Майн кампф» свого бога?

— Це ще не доказ, що я блазень.

— Це я тобі пізніше доведу. Тепер відповідай на моє запитання.

— Ухиляюся від відповіді.

— Гітлер твердить, що твоя порода може бути лише погноєм для його вищої раси.

— В мене в роду не було євреїв.

— Мова про таких слов'ян, як ти.

— А тоді і ти підеш на погній.

Ось тобі й готовий доказ, що ти блазень. Я не хочу допустити до того, щоб мій народ став погноєм для фашизму, а ти стараєшся, аж з шкіри лізеш. Такі, як я, хочемо спасти культуру нашого народу, його історію, забезпечити йому добре ім'я серед народів світу в майбутньому, а ти, свинюко, хочеш допомагати угноювати тевтонські землі своїми земляками, аби на них виростала-розквітала вища арійська раса. Блазень ти чи не блазень?

— Я мушу ще подумати над цим.

Кожна вільна хвилина заповнена тут або порнографічними історійками, або дискусіями. Ще грають у карти.

Так, тамтой таки блазень.

Снився мені живий берег Дніпра під Києвом. Побачити, торкнутися губами — й можна вмирати. Батьківщина — не пережиток.

Якщо б я був на волі і мав свій літературний журнал, то друкував би в ньому таку власну поезію у прозі:

«Яка несправедливість, дідусю, — жалівся Горобчик Морозові. — Кіт приходить на світ у теплих шкарпетках, а йому ще й чоботи шиють».

Плюну в пику тому, хто назве мене сентиментальним!

Нелечко! Візьми рушничок і витри ним себе всю-всю. Потім непраним передай його сюди. Ти — моя жінка.

Яка переоцінка цінностей. Слабе серце на волі — нещастя. Тут — спасіння. Є серед нас хворий на серце комуніст. Можна позаздрити йому. Від одного кулака в ніс втрачає притомність. Щасливий.

Оправця розчарований, що я своїми ногами приплентався до камери. Кілька шишок на лобі й розкривавлена губа не дають йому задоволення. Здається, вони не будуть мене катувати. Я, певно, призначений для того, аби з мене лахи дерти.

Ще про комуністів. Здебільшого фанатики. Молоді. Нарешті дійшов, звідки в них береться така надлюдська стійкість, попросту чортівський гарт волі. Вони й тут відчувають за собою свою партію. Для людей не їх кола незрозумілий такий фанатизм. Почувають себе органічно частками чогось великого, що носить назву «партія». Проводив я аналогію між ними і собою: хто стоїть за мною?

Сумні результати.

Ті, що відчувають і думають, як я колись, складають сіру, без права, без вирішального голосу і слова масу. Більше ніж переконаний: до них і досі не дійшло, що їхні вожді були б ще смішнішими маріонетками, якби не тамті сірі, рядові, одним словом, маншафт[155]. Проблема, над якою варто призадуматися тим, на волі. Вожді (як раніше це не впадало мені у вічі!) після засуду нас цілковито перестають цікавитися нами. До процесу займаються нами настільки, щоб ми їх не всипали. Потім ми зникаємо з поля їх уваги. Множимо безконечний список павших за волю народу борців. Є серед нас і такі наївні, що вірять, ніби нам колись ставитимуть пам'ятники, називатимуть вулиці, школи нашими іменами. Особисто я дуже сумніваюся. З часом літери зблякнуть на папері. Наші імена заступлять нові. Нашу епоху змажуть нові повороти історії. Ще буде добре, коли наші нащадки не