Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Повзе змія 📚 - Українською

Читати книгу - "Повзе змія"

377
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повзе змія" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 116 117 118 ... 129
Перейти на сторінку:

— Ти диви, скільки ти знаєш про річки.

— Треба ж про щось із людьми говорити. Ну, з місцевим населенням. Там у них свої легенди. Бабця одна, ми в неї молоко щодня купували, все про русалок із водяниками говорила. Цікава така бабуся… Взагалі село — майже самі бабусі, ще діди трапляються. Молодих небагато.

— Тебе це дивує?

— Зовсім ні. Але це пригнічує, ось у чому вся біда.

— Їдь працювати в ті самі Рожни чи якесь інше село.

— Смієшся? Сама з Житомира втекла.

— Бачиш, люди так само думають. Років через десять лишаться по селах самі дачники, і нічого ми з тобою тут не зробимо. І я не певен, що ми повинні взагалі щось робити. Нас у цій соціально непростій ситуації влаштовує єдиний фактор: людей на довколишніх дачах немає. Так?

— Практично так. Мо' живе якийсь романтик, а міську квартиру здає за бакси. Не всі дачі там круті, є звичайні будиночки на шести сотках, люди за них тримаються, не поспішають продавати. А квартиру в Києві здати простіше, аніж дачу під Броварами. Думаю, народу майже не буде.

— Головне — тебе поки не шукатимуть, принаймні там. Добре, що тебе хтось із місцевих знає. Ніхто в міліцію не заявить про двох підозрілих на чужій дачі. Скільки можна кататися на машині?

— Пару тижнів реально. Кажу ж тобі: програма зависла, народ простоює, власник машини має повне право забуритися в запій. Дев’ять днів попереду.

— Нормально. За моїми підрахунками, ситуація проясниться ще до кінця тижня. Баглай або ляже на дно, і це глухий варіант, або дасть драпака з Києва, що бажано, або почне тебе шукати. Оце вже ближче до моменту істини: він проявить себе, мусить проявити, раз йому кортить неодмінно дістати тебе.

— Послухай, — Олена далі не відводила погляду від дороги. — От раптом нічого не станеться. Просто нічого. Ми тут будемо сидіти, дивитися на природу, гуляти берегом річки, дні стануть схожими один на одного. Я боятимуся за себе, ти — за мене. А Баглай не викаже себе. Ти ж не лишишся зі мною охоронцем до кінця життя?

— Поки що не вирішив, — у Глода справді не було відповіді, він сам запитував себе про це кілька разів. — Давай жити нинішнім днем. Щоразу. Щоранку. Згода?

— Нехай, — Олена ледь усміхнулася. — Мене кінець кінцем дістане не Баглай, а оця сама чортова невизначеність. Зараз буде поворот. Побачиш напис «Рожни» — крути праворуч.

Дерева уже пофарбувалися в жовтогарячі кольори, де-не-де розбавлені блідо-зеленим. Сонце потроху сідало, і в промінні заходу шапки дерев виглядали велично. Зупинивши «Шкоду» там, де сказала Олена, вони вийшли з машини, навіть синхронно потягнулися. Листяний килим приємно шурхотів під ногами. Будинок, до якого вони під'їхали, справді не був якимось особливим. Стандартну двоповерхову споруду з білої цегли зовсім не можна було зарахувати до шедеврів архітектурної майстерності, вона жодним чином не вирізнялася з-поміж інших будинків, що стояли поряд. Звичайний заміський котедж для відпочинку, побудований заможною людиною, та аж ніяк не мільйонером.

— Тут сауна є, тільки я не вмію приводити її в робочий стан, — ніби між іншим промовила Олена, намагаючись впоратися із защіпкою на хвіртці.

— Сауна сауною, а скажи мені таке: з власної ментівської практики я знаю, що дачні селища періодично обкрадають. Особливо — взимку, і переважно бомжі.

— По ідеї існує сторож, але є люди, які воліють наймати охоронця самі для себе, в індивідуальному порядку. Двері в Романа міцні, замки надійні. Ґрати на вікнах, бачиш, — справді, Глод лише тепер звернув увагу, що всі вікна на обох поверхах заґратовані і мають досить-таки надійний вигляд. — Роман якось розповідав, що років шість тому залазили сюди злодії, нічого особливого не взяли, там, за його словами, ще нічого серйозного не було. Переспали ніч, пообсцикали кутки, наробили в кухні на підлозі й пішли цілком собою задоволені. Блін, що з цією клямкою? Максиме, в тебе руки сильніші.

— Давно пора пустити мене вперед. Механізм, я бачу, хитрий.

— Нічого хитрого. Ось спеціальний отвір, просовуєш руку і тягнеш клямку на себе. Раніше мені сил вистачало, а тепер, не повіриш, рука тремтить.

— Повірю, — Глод відсторонив Олену, просунув руку в отвір, намацав клямку, потягнув на себе. Пружина таки піддавалася туго, та Максим упорався з нею досить швидко, театральним жестом прочинив хвіртку, пропускаючи Олену вперед. — Отже, після того випадку в нього ґрати на вікнах?

— Не лише після того. Взагалі-то з листопада по березень Роман ось уже три роки наймав мужика-сторожа за сто баксів на місяць.

— Дешево.

— Може, й так. Очевидно, чоловіка влаштовувало. П'ять сотень виходить за те, що живеш на теплій дачі, дивишся телевізор і не пускаєш сторонніх. Сторож, до речі, не простий, з вівчаркою. Ух, звірюга. Машину можеш заганяти у двір. Ворота відчиниш сам?

— Запросто. Тут нічого складного. Чому у двір, а не в гараж?

— Казала ж я тобі — в мене ключі лише від вхідних дверей. Для чого мені відчиняти гараж, коли я не збираюся нічого туди ставити? Та я без Романа не так часто тут і бувала. Може, разів чотири за останній рік.

— Гаразд. Хай тачка вашого режисера-алкаша мокне під дощем. Чуєш, збирається?

Олена, стоячи на ґанку, втягнула носом повітря. Від Десни тут завжди відгонило вологою, але Глод правий: перед дощем волога завжди по-особливому пахне.

— Збирається, — погодилася вона. — Під вечір знаєш як припустить! Будемо сидіти на самоті і слухати, як дощ тарабанить по даху. Чудово?

— Чудово, — Глод прочинив одну стулку воріт, узявся за другу. — Чудово, що ти перестала боятися. Чи мені здається?

— Мабуть, на мене тиснула київська атмосфера. Тут спокійно й немає Баглая, — вона відчинила один за одним обидва замки. Глод тим часом загнав машину в двір, зачинив ворота, роззирнувся.

1 ... 116 117 118 ... 129
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повзе змія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повзе змія"