Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Ридаючи, схлипуючи й заливаючись сльозами — зухвало і радісно, з відчаєм і вірою, з відчайною вірою в наше довге й нескінченне прекрасне майбутнє життя, — ми йшли й горлали з присвистом і хвацьким прикриком ненависні слова нашої улюбленої пісні:

Восени тисяча дев'ятсот шістнадцятого року ми почали наш передостанній — сьомий — клас.

Сьомий та восьмий класи — це, безперечно, найгірша пора гімназичного життя. Адже найважче доживати останні роки і дні неволі. Але сьомий та восьмий класи — це заразом і найкраща пора гімназичного життя. Адже вони сповнені юнацьких пристрасних мрій про майбутнє. Університет! Синій кашкет з блакитною околичкою!

Восени дев'ятсот шістнадцятого року два старші класи прифронтових, неевакуйованих гімназій були воєнізовані[238].

Повідомлення про воєнізацію ми дістали першого ж дня, зразу після переднавчального молебня.

Віднині ми — сотня юнаків, від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років віком, сьомий та восьмий класи Н-ської класичної гімназії міністерства народної освіти, — залічувалися першим і другим взводом дев'яносто шостої етапної роти.

Директор стояв на порозі нашої невеличкої рекреаційної зали, яка служила нам одночасно і за «похідну» гімназичну церкву. Він був не в гаптованому мундирі, а в звичайній чиновницькій тужурці, без наполеонівської трикутки, і навіть на руках не мав білих рукавичок. За порогом, позаду директорової спини, невиразно туманіла якась сірувато-зеленава постать. Кінчивши своє повідомлення, директор відступив крок убік і з своєю звичайною театральною величавістю кинув рукою за поріг:

— Вот. Честь имею представить, ваш ротный командир, герой и инвалид войны, засим кавалер ордена святого Георгия, штабс-капитан Деревянко. Прошу любить и жаловать!

Штабс-капітан Дерев'янко був вайлуватий солдафон з лінивими очима і обвислими донизу обсмоктаними рудими вусами. Вся його військова амуніція розбовтано звисала з плечей поверх мішкуватого офіцерського кітеля. Штабс-капітан Дерев'янко ступив через поріг і, неголосно закашлявши й подавившися вусом, привітався:

— Здрасте, господа гимназисты!

— Здрасте… здрав-жлам… наше поважання…

Штабс-капітан Дерев'янко подавився другим вусом і трохи почервонів:

— Ну, отвечать ротному командиру мы научимося опосля, а теперича давайте построимся. Умеете?

— Звичайно! Ще б пак! — дещо ображено відгукнулись ми. Три ж роки ми були в «потешных», потім три роки нам викладав сокольську гімнастику[239] поручик Бакрадзе.

Штабс-капітан Дерев'янко трохи соромився. Видно було, що в такому освіченому й високому товаристві, як гімназисти старших класів, йому доводилося бути вперше. Він намагався висловлюватися «вольною» мовою, але це йому погано вдавалося. Підпрапорщик Дерев'янко дійшов штабс-капітанського чину вже за часів війни.

Ми вистроїлися вздовж стіни й затихли. Штабс-капітан Дерев'янко ліниво й незграбно пройшовся по залі, нудно позираючи повз наші голови у вікно. Його рудуваті козацькі вуса ворушилися невпинно, немов там вовтузилася комашня. Дійшовши лівого флангу, штабс-капітан Дерев'янко враз дзвінко клацнув закаблуками й моторно обернувся «кругом». Чорт побери, але це був уже не він! Де поділася ота лінькуватість, вайлуватість і незграбність? Ноги штабс-капітана пружинили, плечі розвернулися, очі розкидали іскри, навіть кітель рівно й елегантно обтягав його дебелий і мужній, дарма що й опасистий, торс. Ми не встигли кліпнути очима, як на місці вайлуватого зауряд-чиновника стояв уже бравий служака-муштровик, молодецьки підкручуючи бравий вус.

— Господа гимназисты! — скрикнув не своїм голосом штабс-капітан Дерев'янко. Це був металевого тембру голос ротного командира. Ми насторожились.

— Смирна-а-а-а-а! — зарепетував ротний командир.

Якась невідома сила раптом ударила нас ізсередини, випростала, напружила, приклеїла руки до боків і клацнула закаблуками — точнісінько, як ото щойно зробив сам штабс-капітан Дерев'янко. Ми виструнчились і заніміли.