Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Міфи, що мешкають поруч" автора Сергій Бобрицький. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 137
Перейти на сторінку:

– Я дивлюся, ви знайомі з нашим внутрішнім зверненням до голови клану, Вікторе. – Холодно посміхнулася мені голова відьом.

– О так. Алла тільки так і називала вас при мені. – Не знаю, навіщо я збрехав, але дуже хотілося. – А це моя дружина, Дар'я.

– Дуже приємно з вами познайомитись, Людмило. Ви виглядаєте, наче лісова богиня. – Я аж очманів від такого компліменту з вуст дружини.

– О, ви мені лестите, Дар'я. Куди такий старенькій, як я, до молодих і гарячих, на зразок вас. – Посмішка, адресована Даші, була набагато теплішою, ніж та, якою обдарували мене. Вони акуратно потиснули один одному руки – і Даша зайшлася в крику жахливого болю.

– Що ти робиш?! Відпусти її! – Заревів я, сам себе не впізнаючи. Даша, не припиняючи кричати, почала падати на землю. Я підхопив її, впавши разом із нею. Поклав її голову собі на коліна.

– Ніхто її не чіпав, це щось усередині неї! – Гаркнула Людмила, і я їй повірив. Вона виглядала розгубленою. Відьма із п'ятисотрічним досвідом! Мені потрібно було хоч якось угамувати біль дружини і зрозуміти, що діється.

– Даша, Даша, ПРОКИНЬСЯ! – Голос Грому не допоміг, вона немовби була в якомусь трансі і не переставала кричати від болю.

Я активував Очі на всю. За кілька секунд оглянувши всю місцеву територію Каргіних, я справді не побачив жодних зовнішніх факторів, що впливають на Дашу. А коли глянув на неї саму, то не стримав подиву.

– Дашо, що з тобою відбувається?! – Звісно, ​​вона мене не чула. Вона була зайнята переродженням. Тепер я ясно бачив, як її енергетика звичайної смертної людини стає енергетикою мага. І, напружуючи Очі до кривавих сліз, що двома доріжками потекли моїм обличчям, я побачив його. Легкий серпанок, невірний і невагомий, як передсвітанковий туман. Найтонший болотно-зелений флер, що тягнеться від усіх тутешніх будівель, кущів, дерев, каміння. Наче саме це місце, ця резиденція Каргіних, наповнювала Дашу силою, як єдиний організм. А буквально за мить від цього усвідомлення в цю систему вклинилися і самі відьми.

Крик моєї дружини посилився шумами по всій території маєтку. Молоді відьми падали навколішки і волали. Ті, хто більш досвідчений, просто намагалися встояти на ногах, хапаючись за все поспіль і скиглячи від болю. І тільки Алла з Людмилою просто зблідли і зчепили зуби, наче на їхні плечі впала невідома вага.

– Сестро! Це те, що я думаю? – Я ледве зміг розібрати цю фразу, сказану Аллою крізь стиснуті зуби.

– Гадаю, так. Вона таки зважилася на це.

– Хто зважився, на що ви, тварюки, знову зважилися?! – Я тримав на руках тремтячу, стогнучу від болю дружину і нічого не розумів, нічого не міг вдіяти. Спроби Голосом Грому прогнати цей чортовий туман теж ні до чого не привели.

– Це не ми… Це наша Мати. – Відповіла мені Людмила, хоч я і не сподівався на відповідь. – Прямо зараз ти спостерігаєш за тим, як з'являється Напівбогиня. Нехай і не по праву народження, але це, – тремтячою рукою голова Каргіних вказала на мою дружину і в очах відьми спалахнув фанатичний вогонь, – все одно найкраще, що траплялося з нами за останні п'ятсот років!

А далі Людмила немов перестала боротися з цим туманом. Страшенно закричавши, вона впала на землю. Сплеск енергії, який я потім відчув, був величезним. А разом із тим туман, що ущільнився, перестав терзати інших відьом, злетів угору над особняком, щоб за пару секунд закрутитися у вирву, ущільнитися – і списом пронизати моє кохання.

Я кричав, я бив Дашу по щоках. Вона не прокидалася. Відьми лежали на території маєтку тут і там. Я бачив, що всі вони живі, але знесилені. Зараз мені було начхати, адже я просто не міг побачити, що з Дашею. Вона дихала і явно була жива. Але до свідомості її не привела жодна з моїх спроб. Я кликав її Голосом, намагався проникнути в глибини її свідомості Очима на випадок, якщо вона стала заручником власного тіла. Але ні. Нічого всередині не бачив. Окрім темряви та рідкісних сполохів болотяної зелені. Тому я зрозумів, що мені просто блокують доступ до дружини.

– Слухай-но сюди, мотлох слов'янський! – Закричав я, відкинувши голову до неба – Якщо вона зараз не прокинеться, я присягаюсь усіма богами, що твої улюблені підлеглі жодних знань, заклять, таємниць та іншої фігні від мене більше ніколи не отримають! А я сам покладу все своє життя, обшукаю Очима кожен куточок цієї сраної планети, але знайду спосіб, як стерти тебе зі світобудови, ти мене зрозуміла?!!

– Диви, який грізний. Ну, боюся, боюся. Чого тільки кричати? – Я сильно здригнувся, бо сказала мені це… Даша. Точніше те, що сиділо всередині неї. На моїх руках все ще лежало тіло дружини, але керував ним зараз хтось інший. Хтось із очима з абсолютної темряви.

– Не хвилюйся, Очі Роду, нічого страшного з твоєю жінкою не сталося. І надалі, думаю, теж не станеться, скільки вже сили пожерла, бісова дівка. І моєї сили, й дочок моїх.

– Що тобі від неї треба, Яга?

– Та особисто від неї, може б і нічого. Мені від світу якось більше треба. Більше сильних дітей! Більше слави та подвигів Каргіним! Але, бачиш, щось не хочуть народжуватися потенційні Архонти в нас. Дівки заходилися посередніх магес з-під плаття діставать. Після Юленьки моєї так і не спромігся досі ніхто. – У голосі язичницької богині почулася неприкрита гіркота. – Ось і довелося ризикнути власною силою, ризикнути силами клану, та, як за старих часів, народити Напівбогиню. Нехай не зовсім природним шляхом вона вийде, та й навчити треба багато чому, але… Але це вже краще, ніж у багатьох, погодься? – Наприкінці цього спича карга підморгнула мені дашиним оком. Мене знову пересмикнуло.

1 ... 117 118 119 ... 137
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"