Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Воно не нагадувало нічого з того, що я бачила раніше – попелясто-червоне, з лусками знизу та на боках. Лежало воно на шовковій подушці, що припала пилом – певно, сюди ніхто не зазирав вже дуже і дуже давно. 

Я обережно ступила крок. 

Більше у залі печери не було зовсім нічого – наче вся вона була створена тільки для того, аби розмістити у ній це дивне, незвичайне яйце. Кілька промінчиків сонця падали прямо на шкаралупу, і від цього вона виблискувала всіма кольорами веселки, майже засліплюючи очі. 

– Ну, яєчня з цього вийде непогана, – пробурмотіла я, присідаючи навпочіпки. 

В якусь мить мені здалося, що яйце розширюється і стискається – так повільно і плавно, що годі й зауважити – наче воно було справжнім живим організмом. Що ж воно таке?..

Письмена на камені були мені незнайомі – я не могла розпізнати жодної літери, жодного знаку, і вони були такі чудернацькі, що мені було складно повірити, наче вивести ці символи могла колись людська рука. А втім, я провела по них пальцем, стираючи трохи пилу. 

Варто мені було торкнутися першого символу, як з пальця зіскочила маленька біла іскра чарів – легка, наче пір’їнка – і опустилася на вигнуту спіраль, що була якоюсь літерою. Вона розчинилася у камені, а тоді  повернулася – жовтогарячим сяйвом, що подібно лаві почало заповнювати заглиблення спіралі. 

А тоді поширилося далі, на сусідні символи й літери. 

Вони почали загорятися одна за одною, звужуючи коло довкола яйця, стискаючись до нього, і тепер сумніву бути не могло: воно таки рухалося. Але тепер не розмірено, а наче дрижало, булькало всередині, билося і рвалося назовні. 

Амулет в мене на грудях нагрівся, розпікся так, що вже жалив шкіру, і я вхопила його у долоню, водночас відступаючи непевними кроками. 

У печері невідомо звідки знявся вітер, що підніс мою спідницю, здмухнув вгору волосся. Заглиблення у каменях та кристалах заспівали свою мелодію, підхоплюючи повітря, і вся зала наповнилася потойбічним шумом. 

А в наступну мить він припинився повністю. Тиша застигла така густа і непролазна, що її можна було б різати на шматочки й продавати на вагу. 

– Якого біса, – тихенько прошепотіла я собі, і в ту ж таки секунду щось сталося. 

Я підвела очі – тільки щоб побачити, як верхній шматочок шкаралупи відвалився, залишаючи по собі тонесеньку плівку, що теж розірвалася всього за мить – і з утвореної дірки показалася…

Це була точно морда. Але що то була за істота, я й уявити не могла. 

А ось що точно знала – що всього цього не мало статися. Печери були на Арденовій території, а це значить, що чим би не було це яйце, воно також належало лордові Елморові. 

Я підбігла ближче і впала на коліна прямо на символи, що саме почали повільно згасати, залишаючи по собі тільки тепло на каменях. 

– Е ні, маленький, – прошепотіла я, підбираючи край шкаралупи. – Давай залазь назад. 

Я знала, наскільки це було по-ідіотськи, та все ж притулила шматочок шкаралупи назад до отвору, наче це мало б повернути яйце до цілісності. 

Та варто було моїй руці опинилися поряд із яйцем, іскри почали сипатися з пальців – знову ж таки, проти моєї волі. 

– Досить, – зашепотіла я, намагаючись прибрати руку та заспокоїти чари. – Досить!

Та вже було пізно. Почувся тоненький звук зламу, і шкаралупа розвалилася надвоє. З неї на камені потекла якась рідина, а серед дивної сіруватої жижі лежав… 

Дракон. 

Це точно був дракон – із крилами, ящіркоподібною мордою і маленькими рогами на потилиці. 

Він повільно перебирав слабкими, тоненькими лапами, точно не здатний звестися на них. Очі його ще були заплющені, а повіки – зчеплені напівпрозорою слизуватою плівкою. Виглядала істота точно не мило, а радше злегка огидно. 

Втім, я таки простягнула до неї руку, торкаючись пористої шкіри, що колись мала б перетворитися на луску – як у тих драконів, що витали в небі в день сонцестояння. 

Відчувши мою долоню на своїй шиї, дракончик повів носом, тягнучись мордою мені в руку. Тихенько фиркнув, скручуючись калачиком, а тоді задріботів лапами і шорсткими крилами, наче намагався забратися мені в руки. 

– Ну що ж ти робиш, – розпачливо пробурмотіла я, підіймаючи тварину. 

Дракон видав якийсь звук, що підозріло нагадував муркотіння, а тоді його дихання стало розміреним і спокійним. З ніздрів поволі виривалася пара, але вогнем, на щастя, він не дихав. Принаймні поки що. 

Я застигла посеред зали з драконом на руках. І що мені оце з ним робити? 

Одне ясно точно – залишити його у печері не можна. Тут і їсти нічого, і сам-один він не виживе. А що, як ще вилетить у ту дірку в стелі, і поминай, як звали? До того ж…

Мені пригадалося, як Арден задумливо згадав тоді на пагорбі про якусь давню легенду, майже міф про драконів. Чи міг цей конкретний дракончик – попелясто-помаранчевий, стосуватися її? 

І що взагалі це яйце робило так далеко від замку, заховане у приміщенні, де колись була смарагдова шахта? 

Відповіді на всі ці питання мені міг дати тільки Арден – і я буду не я, якщо цього разу таки поступлюся і не дізнаюся, що потрібно!