Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

думав, Ернсте, що знайду там залишки солдатської дружби. Але знайшов лише сліпе почуття стадності, карикатурний привид війни. Ці люди уявили, що врятують батьківщину, приховавши два-три десятки гвинтівок; жебраки-офіцери не знайшли собі іншого заняття, ніж приборкувати різні заворушення; вічні найманці, що втратили зв'язок із життям і просто лякаються думки про повернення в мирне життя; останній, найтвердіший шлак війни — ось що таке ця армія. У цій масі — два-три ідеалісти та купка спраглих пригод хлопців. І всі вони загнані, розчаровані, зневірені, сповнені підозрюють до всіх навколо себе. Ну, а до того ж…

Він мовчить якусь мить, витріщивши очі поперед себе. Я крадькома дивлюся на нього. Нервове, засмикане обличчя, під очима залягли глибокі тіні. Рає робить над собою зусилля і продовжує:

— Зрештою, чому б мені й не сказати тобі про це, Ернсте? Не сказати того, про що я чимало думав? Одного разу нам довелося виступити. Нам сказали, що це проти комуністів. Одначе, коли я побачив убитих робітників, більшість із яких не встигли ще зняти свої старі солдатські куртки й чоботи, коли я побачив наших колишніх фронтових товаришів, у мені щось надломилося. На фронті я одного разу знищив з аероплана добру половину роти англійців і не докоряю собі за це — війна є війна. Але ці вбиті тут, у Німеччині, полягли від куль своїх же колишніх товаришів, — це кінець, Ернсте!

Я згадую про Вайля та Гееля і мовчки киваю у відповідь.

Над нами заспівав зяблик. Сонце сідає, згущуючи золото своїх променів. Рає кусає фільтр сигарети:

— А потім у нас раптом зникло двоє солдатів. Вони нібито збиралися розголосити місцезнаходження одного зі складів зброї. І ось їхні ж товариші, не розібравшись, чи правда це, вбили їх уночі, в лісі, прикладами. Це називалося «таємне судилище».

Один із убитих був у мене на фронті унтер-офіцером. Чудовий хлопець! Після цієї історії я все послав до біса. — Рає озирається. — Ось що з цього всього вийшло, Ернсте. А як усе починалося, згадай, як ми йшли воювати, згадай, що це був за порив, що за буря! — він кидає сигарету на землю. — Чорт забирай, куди все це поділося?

Трохи згодом він тихо додає:

— Хотілося б мені знати, Ернсте, як могло все це так закінчитися?

Ми встаємо та йдемо платановою алеєю до виходу. Сонячні зайчики поблискують у листі й на наших обличчях. Усе це раптом здається мені чимось нереальним: і наша розмова з Ґеорґом, і м’яке тепле повітря пізнього літа, і дрозди, і холодний подих спогадів.

— Що ж ти тепер робиш, Ґеорґу? — запитую я.

Ґеорґ ціпком збиває на ходу вовнисті голівки будяків.

— Знаєш, Ернсте, я до всього придивлявся — до різних професій, до ідеалів, до політики, і я переконався, що це все не для мене. Що можна там знайти? Усюди спекуляція, взаємна недовіра, цілковита байдужість і безмежний егоїзм.

Мене трохи втомила хода, і ми сідаємо на лавку.

Поблискують зелені міські вежі, над дахами куриться легкий туман, з труб срібною цівкою піднімається дим і йде в небо. Ґеорґ показує вниз:

— Вони сидять там у своїх конторах, магазинах, кабінетах, наче павуки, і кожен тільки й чекає хвилини, коли можна буде висмоктати кров сусіда. І що тільки не тяжіє над усіма: сім’я, різні товариства та об’єднання, весь апарат влади, закони, держава! Павутина над павутиною! Звичайно, це теж можна назвати життям і пишатися тим, що проповзав сорок років під всією цією благодаттю. Але фронт навчив мене, що час — це не мірило для життя. Чого ж я буду сорок років повільно спускатися зі сходинки на сходинку? Я так довго ставив на карту все й постійно ризикував життям. Тож не можу я тепер боротися за копійки в очікуванні дрібних успіхів.

— Ґеорґу, останній рік ти провів уже не в окопах, — кажу я, — а для льотчиків, без сумніву, війна була не такою, як для нас. Ми місяцями не бачили ворога, ми були гарматним м’ясом. Для нас не існувало ставок; існувало одне — очікування; ми могли лише чекати, поки куля не знайде нас.

— Я не про війну говорю, Ернсте, я говорю про нашу молодість і про дружбу.

— Так, нічого цього більше немає, — погоджуюся я.

— Ми жили раніше ніби в оранжереї, — замислено говорить Ґеорґ. — Тепер ми старі. Але добре, коли в усьому з’являється ясність. Я ні про що не шкодую. Я тільки підбиваю підсумки. Усі шляхи для мене закриті. Залишається тільки жалюгідне животіння. А я животіти не хочу. Я не хочу ніяких кайданів.

— Ох, Ґеорґу, — вигукую я, — те, що ти говориш, це кінець! Але і для нас у чомусь існує початок! Сьогодні я це ясно відчув. Людвіґ знав, де його шукати, та він був хворий.

Ґеорґ обіймає мене за плечі:

— Так, так, Ернсте, постарайся бути корисним.

Я присуваюся до нього ближче:

— У твоїх устах це звучить бридко та приторно, Ґеорґу. Я не сумніваюся, що є середовище, де існує справжня дружба, але ми просто ще не знаємо про нього.

Мені дуже хотілося б розповісти Ґеорґові про те, що я щойно пережив на лузі. Проте я не можу сказати це словами.

Ми мовчки сидимо один біля одного.

— Що ж ти тепер збираєшся робити, Ґеорґу? — помовчавши, знову питаю я.

Він замислено посміхається:

— Я, Ернсте? Я ж тільки через непорозуміння залишився живим. Це робить мене трішки смішним.

Я відштовхую його руку та злякано дивлюся на нього. Але він заспокоює мене:

— Насамперед я хочу трохи поїздити.

Ґеорґ бавиться ціпком і довго дивиться вдалину:

— Ти пам’ятаєш, що сказав якось Ґізекке? Там, у лікарні? Йому хотілося побувати у Флері. Знову під Флері, розумієш? Йому здавалося, що це вилікує його.

Я киваю.

— Він і далі в лікарні. Карл недавно був у нього.

Піднявся легкий вітер. Ми дивимось на місто й на довгі ряди тополь, під якими ми колись будували намети та грали в індіанців. Ґеорґ завжди був ватажком, і я любив його, як можуть любити тільки хлопчаки, які нічого не знають про любов.

Погляди наші зустрічаються.

— Брате мій Убивча Рука, — посміхаючись, тихо говорить він.

— Віннету, — відповідаю я так само тихо.

II

З наближенням дня, на який призначено слухання справи, я дедалі частіше думаю про Альберта. І ось одного разу я раптом чітко бачу перед собою глиняну стіну, бійницю, гвинтівку з оптичним прицілом і притуленим до неї зосередженим і настороженим обличчям — обличчям Бруно Мюкенгаупта, найкращого снайпера