Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

«Що з тобою таке, старий шалапуте?» — запитав Комптон.

«Погано з ногою, — відказав він. — Снідати будеш?»

«Ні, дякую. А от чаю вип'ю. Ти знаєш, я прилетів «метеликом». Мемсаїб узяти не зможу. Місця тільки на одного. Ваша машина вже виїхала».

Елен відвела Комптона вбік і щось йому пояснила. Комптон повернувся ще жвавіший, ніж перед тим.

«Зараз же тебе й повеземо, — сказав він. — А потім я прилечу по мемсаїб. Мабуть, нам доведеться сісти в Аруші, заправитись пальним. То краще поквапитися».

«А чай?»

«Та, правду кажучи, не такий я до нього охочий».

Служники підняли ліжко й понесли навколо зелених наметів, попід пагорбом і далі галявиною, повз багаття, що, випаливши траву, горіли тепер ясним палахкотливим на вітрі полум'ям, — туди, де стояв маленький літак. Вони насилу втягли його в кабіну, а коли нарешті втягли, він одкинувся на спинку шкіряного сидіння, простяглій хвору ногу перед себе, збоку «ід Комптонового крісла. Комптон пустив мотор і заліз у літак. Гаррі помахав рукою Елен та хлопцям, і, коли стугін мотора перейшов у звичне рівне гудіння, Комптон почав повертати на здіт, пильнуючи, щоб не вскочити у вепрячу яму; і ось уже дітак, ревучи й підстрибуючи на грудді, помчав галявиною між багаттями, тоді підстрибнув востаннє й відірвався від землі, і вія побачив, як ті, внизу, махають їм руками; а онде й намети під пагорбом, вони швидко пласкішають, і долина стає все розлогіша, а купи дерев та чагарники наче вгрузають у землю; зате виразно видно, як збігаються до пересохлих водопоїв звірині стежки, а там он якась вода — він досі й не знав про неї. Онде зебри — тепер він бачить лише їх невеличкі округлі спини, а онде антилопи-гну — оті довгі низки головатих плямок, що розтяглись по долині, й здається, ніби вони повзуть угору; оСь на них упала тінь літака, і вони сипонули врозтіч — їх уже ледь видно, і важко навіть повірити, що вони скачуть чвалом; уся долина, скільки око сягає, тепер сіро-жовта, а попереду просто нього — твідова спина й коричневий фетровий капелюх друзяки Компі.

Потім вони летіли над передгір'ям, де антилопи здиралися на схили крутими стежками, а далі були гори, і перед очима несподівано постала темна зелень пралісів, тоді — корчасті бамбукові зарості на схилах, і знову буйні лісові хащі, що ніби відтворюють обриси вершин і западин; аж ось вони минули хребет, і гори стали знижуватись перед новою долиною, уже розжареною сонцем, аж багряно-рудою; літак кидало на гарячих хвилях повітря, і Компі обернувся назад — побачити, як почуває себе він, Гаррі. А попереду темніло ще одне пасмо гір.

І тоді, замість того щоб летіти й далі на Арушу, вони повернули ліворуч — певне, Комптон розважив, що бензину вистачить, — і, поглянувши вниз, він побачив у повітрі над землею якусь роїсту рожеву хмару, — мов перший сніговій, що налітає не знати звідки, — і зрозумів: то суне з півдня сарана. Потім вони почали набирати висоту, прямуючи начебто на схід, коли раптом запала темрява і на них наринула гроза з такою буйною зливою, Що здавалося, ніби летиш крізь водоспад; аж ось вони вийшли з грози, і Компі обернувся й з усмішкою показав уперед — а там, застуючи все перед очима, затуливши собою весь світ, була величезна, висока до неба, неправдоподібно біла проти сон-Ця, квадратна вершина Кіліманджаро. І тоді він зрозумів, що дорога йому лежить саме туди.

В ту саму хвилину гієна перестала квилити і зайшлася дивним, схожим на людський плач, завиванням. Жінка почула йогонеспокійно заворушилася. Вона не прокинулась. їй снилося, ніби вона в своєму будинку на Лонг-'Айленді, у передвечір доньчиного виходу у великий світ. Звідкись там узявся й батько і був дуже сердитий. У цю мить гієна завила так голосно, щ0 вона прокинулась і, не одразу збагнувши, де вона, страшенно перелякалася. Тоді взяла ліхтарик і присвітила на друге ліжко, що його занесли до намету, коли Гаррі заснув. Вона побачила' що він лежить під москітником, але чомусь вистромив хвору ногу і вона звисає з ліжка. Бинти позсувалися вниз, і вона но могла туди й глянути.

— Моло! — гукнула вона. — Моло! Моло! — Тоді покликала — Гаррі! Гаррі! — Потім голосніше — Гаррі! Прошу тебе… ну Гаррі!

Ніхто не озивався, і не чути було його віддиху.

Знадвору долинало те саме моторошне виття гієни, що розбудило її. Та вона не чула його за стукотом власного серця.

МАЄШ І НЕ МАЄШ

РОМАН

193?

Переклав Мар Пінчевський

@ Український переклад

видавництво «Дніпро"і 1980 р

Частина перша

ГАРРІ МОРГАН

(Весна)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Знаєте, як воно рано-вранці в Гавані, коли волоцюги ще сплять під стінами будинків і фургони-холодильники ще не почали розвозити по барах лід? Такої пори ми йшли з пристані до «Перлини Сан-Франціско» випити кави, й на площі не спав лиш один жебрак: він пив з фонтана. Та коли ми увійшли в кафе, ті троє вже нас чекали.

Ми сіли, й один із них підійшов до нас.

— То як? — спитав він.

— Не можу, — відповів я йому. — Я б і радий. Але я вчора вже сказав вам: не можу.

— Назвіть свою ціну.

— Не про те йдеться. Не можу я. І край.

Двоє інших теж підійшли й стали над нами із засмученими обличчями. Вони були симпатичні хлопці, і я справді з радістю допоміг би їм.

— По тисячі з носа, — сказав той, що добре говорив по-англійському.

— Не сипте солі на рану, — відповів я йому. — Я вам по щирості кажу: не можу.

— Потім, як усе переміниться, вам віддячать сторицею.

— Вірю. І я всім серцем радий би. Але не можу.

— Чому?

— Човен годує мене. Втрачу його — не буде з чого жити.

— За такі гроші можна купити нового.

— У в'язниці не купиш.

Певно, вони гадали, що я піддамся на вмовляння, бо цей хлопець правив своєї:

— Ви заробите три тисячі, а потім вам ще віддячать сторицею. Таке, як оце тепер, довго тривати не може, самі