Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

А спрага в пивців росла та й росла.

— Оковитонько! — гукали до Насті.

— Вштрикни, голубонько, мені ще одного списа в душу!

Знов заграли троїсті музики, і вже нічого не можна було вчути в тому гаморі.

Гуцули та серби пішли танцювати серед шинку своє відоме коло.

Всі загукали голосніше.

У дальнім кутку заспівали.

А наш Михайлик, несміливий, уже повернувся на порозі, щоб вискочити геть, бо не вельми йому тут подобалось, та й без мами лишатись у цім пеклі було моторошно.

29

— Михайле! — раптом гукнув із того пекла знайомий голос, і Михайлик упізнав у варенушній хмарі обличчя Прудивуса, і товсту мармизу Данила Пришийкобиліхвоста, і милу та лагідну пику Івана Покивана, що вже встиг сильно-таки набратись, але не втрачав спритності навіть у такому непевному стані та й бавив гостей шинкарочки Насті, граючись десятком тарілок, ложок, кухликів, повних горілки чарок, які злітали над головами гульвіс і цілісінькі повертались йому до рук.

— Сюди, Михайлику! — загукав, побачивши сторопілого ковалиська, і Йван Покиван.

— Ми тебе з вечора шукаємо, — додав і Тиміш Прудивус, що, проводивши брата, думками був з ним, намагався з того лиха надудлитись, але ніяким чортом не п’янів.

— Дожидаємо тебе, синку! — гукнув і старий козак Гордієнко, товариш Пилипа-з-Конопель, що із ним разом стеріг недавнечко степової хвигури.

Тільки Данило Пришийкобиліхвіст, сердито глянувши на молодого ковалика, не сказав нічого, бо досі не міг забути несправедливого, бач, поділу їхнього лицедійського заробітку, що на нього цей селюк, видима річ, не набув ніякісінького права.

Підійшовши до мокрого стола, Михайлик побачив біля Прудивуса й тих самих сербів з поляками, і вченого гуцула, пана Гната Романюка, що в бою з жовтожупанниками порятував Михайлові життя.

Зрадівши щирій зустрічі з Прудивусом та Покиваном, Михайлик зразу й забув, що він аж такий боязкий та несміливий, забув і свій страх перед першою в житті чаркою горілки, підвівся й гукнув так голосно, аж сам перелякався:

— Шинкарко, агов!

— Чого тобі, козаче? — озвалась Чужа Молодиця.

— Варенухи!

— Скільки?

— Скільки в тебе є! — І він, хизуючись, висипав на залитий горілкою стіл жменю талярів, динарів та червінчиків. — На всі грошики!

— Сам стільки видудлиш, лебедику?

— Частую всіх! — І він уклонився лицедіям. — І вас, панове! — І він віддав чолом сивоголовому Романюкові з поляками та сербами і всім, хто трапився на пізню ту годину в шиночку Насті Певної. — Прошу, панове товариство! — І Михайлик, ще раз уклонившись, сів до столу. — Прошу до гурту!

— А мене до чарки й не просиш? — спитала Чужа Молодиця, пускаючи бісики та згрібаючи в поділ білосніжної мережаної запаски, що визирав з-під розведених унизу кутиків полтавської плахти, Михайликові динари, червінчики й таляри. — А мене, соколику, й не просиш?

— Ти й так хмільна, — недбало кинув Михайлик, намагаючись притлумити почуття невиразного й глибоко захованого страху, який поймав його перед цією жартівливою молодицею.

— Я ж не пила ні краплі! — дзюркотливо засміялась Чужа Молодиця.

— А тобі й не треба, — знизав плечима одверто простодушний хлопець. — Ти ж бо й сама п’янюча, мов горілка!

І одвернувся.

Щоб не видіти її очей, бо в них на мить майнув той самий жовтий, лиховісний вогник, який вразив Михайлика, щойно він переступив поріг шиночка «Златомальована коса».

Ковалика нашого, як і всякого тут чоловіка або парубка, щось незбагненне вабило до цієї молодички, прозваної Чужою, бо вона ввесь час палала полум’ям невситимої жаги до нашого брата, але щось, таке ж незрозуміле, заразом і одвертало від неї Михайлика, і він щулився під її допитливим зовущим зором.

Іван Покиван спритно помагав Чужій Молодиці переливати в чари та келехи киплячу варенуху, дванадцять дзиґаревих годин варену в горщику, щільно замазаному тістом або глиною, з міцної горілки — з сухими грушами, яблуками, хвигами, родзинками, вишнями, сливами, ріжками, імбиром, гвоздикою, цинамоном, мушкатом, стрючкуватим перцем та липовим медом, — допомагав шинкарці переливати на припічку киплячу варенуху, що з неї, з нового горщика щойно зняли широку затичку, зроблену з хлібної скоринки, і хмільна пара спалахувала пекельним синім полум’ям над чарами та коряками, і скоро вже стояла перед кожним гультяєм посудина, і всі взяли до рук те вогнисте люциперове питво.

Взяв свою чарку й Михайлик.

І здригнулась ненароком з першою в житті чаркою юнацька рука.

І хлюпнула на стіл варенуха, і заколивалось на столі кволеньке синє полум’я.

— Ой! — несподівано скрикнула Чужа Молодиця.

— Чого це ви, тітко? — збентежено спитав Михайлик.

— Так… дарма! Нічого… Пийте ж!

Задивившись на пекельні вогники в чарках, усі чомусь мовчали.

30

— Ерго бібамус! — відповідаючи якимось мислям, неначе сам собі, звичною латиною сказав отець Ігнатій Романюк.

Бувши ретельним слугою Господа Бога, він, протягом життя попуючи, по шинках, звісна річ, не ходив, а це сьогодні був його перший вихід між гулящі люди по тому, як отець Ігнатій зняв сан служителя католицької церкви. — Ерго бібамус! — повторив він, сам собі дивуючись, бо ж цих п’яницьких слів його уста не промовляли з молодечих літ.

— Випиймо! — погодилися й поляки, примхою долі занесені далеченько від рідного дому, недавні найманці гетьмана Однокрила, що їм уже й не хотілось воювати.

— Нєх жиє добри хлопак! — підіймаючи дерев’яного михайлика, проголосив один із них.

— Живео младич! — озвалися й серби.

— Щасливий будь, мій хлопчику! — з добрим виразом на худому обличчі сказав і Йван Покиван.

— Оце є саме те, — думно промовив Романюк, — за чим я й поспішав сюди: щоб народи наші були разом…

— Разом! — підніс свій келех іще один сербин, Стоян Богосав, урятований нині від шибениці, і спитав у Романюка: — Коли ж буде твоє послання, попе?

— Кому послання? — спитав Прудивус.

— Оце ходжу та й думаю, закличного листа складаю до черкасів… до простих людей України.

— Про що листа?

— Щоб тримались Москви, — відповів Романюк і, вставши, знову сказав: — Ерго бібамус! — і притьмом вихилив келех прегарячої варенухи, бо ж тримати срібний бокал була несила, так він розпікся від киплячої горілки, що палахкотіла синім вогнем.

За ним випили і всі інші.

Тільки Михайлик іще тримав у руці свою чару, дивився на кволий вогонь — не без страху, бо ж