Читати книгу - "Ярославна"

– за його й статусом, – рабу чи слузі. Або й простолюдину, яким власне й був Овлур. Тому в «Слові» вони бігтимуть, як наче б нарізно: князь Ігор «соколоньком пролітатиме», а Овлур сірим вовком поруч хекатиме. Хоча він був далеко витривалішим. Його міцні ноги із зашкарублими підошвами, схожі на шкуру бика, були добре пристосовані до такого способу пересування, і половець від того, що біг босим, навіть не відчував незручностей. А що вовком… Так Овлур цим звіром завжди пишався, вважаючи – як і його народ по батькові, – сіроманця своїм предком. І не мерз він так ночами біля схованого в ямці багаттячка, як Ігор, який прохолодними ночами просто давав дрижака. Овлур все життя пастушив – звик. І до сонця, і до мокви, до мряки осінньої й до холодів. Тож сірячину, яку мав, уночі накидав на князя. І князь вже не так тоді трусився. А що спав ночами під сірячиною раба – не звертав уваги. Не до тих умовностей тоді було – уціліти б. Дістатися Русі пошвидше. Тож біг він, як і Овлур, сірим вовком, а вже потім, коли творилося «Слово», і було для вящої краси вставлено оте – буцімто він і не тікав, як раб якийсь, а пролітав «соколоньком білим». Змучений довгою дорогою, виснажений, із збитими ногами… Гай-гай, не схожий тоді був Ігор на «соколонька білого». Та й «соколоньком» він би не вирвався з полону – з нього можна було вирватися лише вовком сірим…

Квапно гризучи на привалах (а часто й на бігу) напівсире (чи напівзасмажене) м’ясо з кров’ю, невідомо яких птахів, не звертав уваги, їстівні вони чи ні. Для Овлура, який виріс у степу під зорями, все, що бігало по землі, плавало у воді чи літало в небі, було їстівним. Маючи лук і десяток стріл, Овлур ухитрявся щось там добувати в заплавах Дінця чи в болотах, мимо яких вони «пробігали», і князь мовчки і якось аж затято глитав те несмачне м’ясо, відрази не відчуваючи. Та й постійно був голодним – одинадцять днів втечі лише до Дінця треба було якось протриматися. Тут вже їдлом гребувати не будеш, бо інакше й ноги протягнеш. Треба було побільше їсти – про це йому нагадував Овлур – аби зберегти сили і не пристати в дорозі…

Подальша доля Овлура, як він прибився на батьківщину матері, склалася загалом удало. Можна б сказати, щасливо. Будучи половецького походження, він на Русі швидко став русичем, тільки трохи вузькуваті очі і жовтувата шкіра видавали його істинне походження.

Та й князь Ігор, повернувшись на Русь, не забув свого рятівника і щедро йому віддячив.

Перш за все язичник Овлур на Русі охрестився, ставши таким чином християнином. Нове ім’я йому при хрещенні дали Лавр (Лавро). Що походило від латинян і з їхньої мови перекладалося, як лаврове дерево, лавровий вінок. А ще воно означало перемогу, торжество.

– Ми перемогли, – казав князь, – тож бути тобі Лавром. На згадку про нашу побіду.

Правда, даних про його нове життя на батьківщині матері збереглося мало – був він, зрештою, простою людиною, а про таких літописці не писали.

Татищев Василь Микитович у першій редакції «Історії Російської з найдавніших часів» (кн. 1–5, 1768–1848), переказавши текст Іпатіївського літопису, додає дещицю й від себе про подальшу долю Овлура-Лавра: Ігор, повернувшись до свого князівства, «учини Лавра велика и даде ему в жену дщерь тысяцкого Рагуила и много ймениє, его же ныне сынове суть».

А серед тисяч крилатих виразів української літературної мови[49] зберігся і навічно залишився й такий: «Свиснув Овлур за рікою».

У переносному вживанні цей вислів означає тривогу, сигнал до важливої дії:

Ні, вже не знати спокою! Туга пече, як змія! Свиснув Овлур за рікою, — Чуєш ти, земле моя? (М. Рильський). IV
Скільки вона віднині не тужитиме на валах Путивля, він вже ніколи не повернеться до неї з полону смерті…

У вересні, року 1198-го помер чернігівський князь Ярослав Всеволодович (в хрещенні Прокопій, в чернецтві – Василій), син Всеволода Ольговича.

Руський літопис відзначить це кількома урочистими рядками: «У рік 6706 (1198) преставився чернігівський князь Ярослав Всеволодовичі єпископ (Порфирій), ігумен, і синівці його (племінники), опрятавши тіло його поважно, положили його в церкві святого Спаса, в Єпископії того города».

І далі рядок:

«І сів на столі його благовірний князь Ігор Святославич…»

Вже – благовірний. Варт зазначити, що благовірні – лик православних святих із монархів, що їх прославляла церква за праведне життя і які не відносяться до мучеників і страстотерпців. Спочатку цей лик святості виник в Константинопольській церкві в період вселенських соборів і застосовувався виключно при канонізації візантійських імператорів та їх дружин, потім став використовуватись і в інших православних церквах, у тім числі і в Руській церкві. Найвідомішим російським благовірним е Олександр Невський.

Благовірним наприкінці свого життя став і Ігор Святославич – цим йому була виявлена велика честь. Вочевидь, за праведне життя.

Ставши чернігівським князем, Ігор Святославич в подальшому – як старший відомого і дієвого клану Ольговичів, – міг навіть посісти київський стіл в ранзі великого (старшого) князя, але… Не вистачило років.

Чернігівський літопис чомусь не зберіг даних про князювання Ігоря Святославича в Чернігові. А втім, скільки він там устиг побути – на чернігівському столі – всього нічого…

Ігоря Святославича не стане у році 1202-му. Поховали князя в родовій усипальниці Ольговичів – Спаському соборі. Але це – припущення, точних даних про його місце поховання немає.

Кожний князь у ті часи розпочинав своє князювання у ввіреному йому – чи захопленому ним – уділі з будівництва Божого дому – храму чи церкви.

Ігор Святославич, вокняжившись у Чернігові, теж розпочав з цього своє правління. Церква – його церква – мала бути найкращою. Не лише в Чернігівщині та Сіверщині, айв усій Русі. Тільки так і не інакше. Як загорівся будівництвом «найкращої церкви», так відразу ж і розпочав. Місце вибрав сам – на посаді біля торгу. Тож і церква майбутня мала бути на честь покровительки торгівлі святої Параскеви П’ятниці, або по-простому: П’ятницька церква.

Сьогодні історики пишуть, що цей храм, який здійнявся серед мальовничого міського скверу, вважається найкращою будівлею Придніпров’я кінця XII ст., унікальною за своєю архітектурою, одним з найвидатніших зразків давньоруського будівництва, що збереглося до наших днів із домонгольського періоду. Своїми формами П’ятницька церква відображує