Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— От крєм’ячок! — пробурмотів Каладін.

Ґаз зблід.

— Ану цить. Ти не про казна-кого говориш, жовторотику, а про самого великого князя.

Він зиркнув довкіл, придивляючись, чи хтось, бува, не почув їх.

— Садеас хоче, щоби приклад моїх людей став наукою іншим. Хоче, щоби решта мостонавідників бачили, як поранені мучаться й помирають голодною смертю. Прагне, щоб здавалося, ніби він милостиво залишає поранених на полі бою.

— Що ж, може, і його правда.

— Чинити так — безсердечно, — сказав Каладін. — Він забирає з собою поранених солдатів. А мостонавідників залишає тому, що дешевше роздобути нових рабів, ніж піклуватися про тих, котрі тимчасово вибули зі строю.

Ґаз замовк.

— Дякую, що переказав мені цю новину.

— Новину? — гарикнув Ґаз. — Мене послали, щоби передати тобі накази, ваше благороддя. Не намагайся вициганити в їдальні додаткові порції їжі для своїх поранених — тобі їх не дадуть.

І з цим сержант подався геть, щось бурмочучи собі під ніс.

Каладін попрямував назад до казарми. Прародителю бур! І де ж узяти достатньо їжі, щоби прохарчувати трійко людей? Він міг ділитися з ними власною пайкою, однак хоча мостонавідники й не ходили голодними, від пуза їх теж не годували. Зі свого раціону він міг утримувати хіба одну людину, крім себе самого, — та й то заледве. Ділити його на чотирьох означатиме, що пораненим не вистачить сил на одужання, а Каладіну — на мостонавідні вилазки. І йому все ще потрібен був антисептик! На війні гнилокузьки й хвороби вбили значно більше солдатів, аніж ворог.

Каладін підійшов до своїх людей, котрі байдикували біля казарми. Більшість із головою занурилась у звичні для мостонавідників заняття: розтягнувшись на землі, вони пригнічено витріщались у небо, сиділи та не менш пригнічено витріщались у землю, стояли та пригнічено витріщались у далину. Цього дня їхня команда була вільною від мостового чергування, а наряди на роботу мали роздати після третього дзвону пополудні.

— Ґаз каже, що нашим пораненим не видаватимуть ні їжі, ні платні, аж доки вони не одужають, — повідомив він тих, хто був присутній.

Дехто з них — Сиґзіл, Пійт і Кулф — закивали, ніби саме на це й очікували.

— Великий князь Садеас бажає, щоби наш приклад став наукою для інших, — продовжив Каладін. — Хоче довести, що мостонавідників не варто лікувати, і з цією метою залишить Гоббера, Лейтена та Даббіда помирати повільною, болісною смертю, — він глибоко вдихнув. — Я пропоную мобілізувати наші ресурси, щоби придбати ліки та їжу для поранених. Ми можемо зберегти цій трійці життя, якщо декілька з вас ділитимуться з ними своєю їжею. Нам знадобиться дюжини зо дві світломарок або близько того, щоб купити необхідні медикаменти й продукти. Хто може чимось поділитися?

Підлеглі витріщилися на нього, а тоді Моаш розреготався. Інші долучилися до сміху. Потому зневажливо змахнули руками й розійшлися, залишивши Каладіна стояти з прохально простягнутою долонею.

— Наступного разу на їхньому місці можете опинитися ви! — гукнув він. — І що ж ви робитимете, коли медична допомога знадобиться вам?

— Я помру, — відказав Моаш, навіть не завдаючи собі клопоту обернутися. — Там, на полі битви, швидко, а не за тиждень і тут.

Каладін опустив долоню. Зітхнувши, він повернувся й ледь не зіштовхнуся зі Скелею. Високий, наче вежа, здоровило-рогоїд стояв, схрестивши руки, нагадуючи смуглошкіру статую. Командир з надією звів на нього погляд.

— Сфер нема, — буркнув Скеля. — Уже всі розтратив.

Каладін зітхнув.

— Це все одно нічого би не змінило. Лише ми вдвох не назбирали б на ліки. Самотужки такого не зробити.

— Я дам їжу, — пробурмотів рогоїд.

Здивований Каладін кинув на нього швидкий погляд.

— Але тільки тóму, котрий зі стрілою в нозі, — додав Скеля, так само тримаючи руки на грудях.

— Гобберу?

— Байдуже, як його там, — промовив здоровань. — Здається, він може одужати. А інший, він помре. Це точно. І мені не жаль того, котрий сидить і нічого не робить. Але для першого можеш узяти в мене їжі. Небагато.

Каладін усміхнувся, здійнявши руку й поплескавши велетня трохи вище ліктя — до плеча не дістав.

— Дякую.

Скеля знизав плечима:

— Ти зайняв моє місце. Якби не це, я був би мертвий.

Така логіка викликала в Каладіна усмішку.

— Але ж я живий, друже. І ти був би в порядку.

Скеля похитав головою:

— Я б загинув. З тобою щось не те. Усі це бачать, хоча й не хочуть про таке балакати. Я дивився на міст, де ти стояв. Стріли вціляли кругом довкола — біля голови, коло рук. Але не в тебе.

— Пощастило.

— З доброго дива нікому не щастить, — Скеля зиркнув на Каладінове плече. — А крім того, тебе завжди супроводжує мафаг’лікі.

Здоровань-рогоїд поштиво вклонився Сил, а тоді зробив дивний жест рукою, торкнувшись спершу своїх плечей, а потім лоба.

Каладін здригнувся.

— То ти бачиш її?

Він кинув швидкий погляд на Сил. Вона була спреном вітру й могла показуватися тим, кому хотіла, — а це зазвичай означало: лише Каладіну.

Але та здавалася приголомшеною. Ні, вона не являлася Скелі навмисно.

— Я алаіі’їку, — пояснив рогоїд, стенувши плечима.

— Що означає…

Скеля насупився:

— От низовинці, висотна хвороба вам у бік. Невже ви нічого до пуття не тямите? Так чи інак, а ти — особлива людина. Четвертий міст учора втратив вісьмох, рахуючи з трьома пораненими.

— Знаю, — відказав Каладін. — Я порушив свою першу обіцянку. Бо казав, що не втрачу більше жодного.

Скеля фиркнув:

— Ми мостонавідники, а тому гинемо. Так уже це влаштовано. Із тим же успіхом ти міг пообіцяти, що змусиш місяці ганятися один за одним! — велетень обернувся й тицьнув пальцем у бік однієї з казарм. — Із тих мостів, що потрапили під обстріл, більшість втратила багато народу. П’ять із них впали. Кожен позбувся понад двадцятьох людей, і знадобилися солдати, щоб доправити їх назад. Міст номер два недорахувався одинадцятьох, а паршенді навіть не цілили в нього навмисно, — він обернувся до Каладіна. — Четвертий міст утратив вісьмох чоловіків. Вісьмох — і це в одній з найгірших вилазок сезону. І, можливо, ти ще врятуєш двох поранених. У нашій команді зі строю вибуло найменше людей серед усіх мостів, які потрапили під планомірний обстріл. У