Читати книгу - "Американська пастораль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А от про Меррі у своєму домі — про Меррі, котра ховалася у неї після вибуху, — вона змовчала. Розповіла йому про все, крім цього. Відвертість закінчилася в тій точці, де мала б тільки розпочатися.
Невже й в інших мозок працює так ненадійно? Чи це лише він не в змозі роздивитись помисли та вчинки інших? Невже всі роблять такі самі хиби, як і він: по сто разів на день то розуміють, то не розуміють, то діють розумно, то так само по-дурному, як і сусід, то ще дурнуватіше, ніж останній дурень на світі? От чи виродок він сам, затаврований дурістю, простакуватий син простакуватого батька, чи все життя — сама облуда, і всі, окрім нього, задіяні в ній?
Колись він міг би описати їй це почуття неадекватності, міг обговорювати його з Шейлою, говорити про свої вагання, тривоги — її спокійний погляд на речі дозволяв відкритися тій жінці-чарівниці, яка подарувала Меррі велетенські можливості (але та знехтувала ними, не використала їх); яка вселила в неї, за словами самої Меррі, «дивовижне відчуття легкості», яке дозволило наполовину звільнитися від фрустрації, спричиненої заїканням; жінці, яка все розуміла і чия професія — дати страждальцям іще один шанс; коханці, яка розумілась на всьому, включаючи й те, як дати притулок убивці.
Меррі була в Шейли вдома, а та йому нічого не сказала.
Уся довіра між ними, все щастя, яке він колись спізнав, узагалі все, включаючи вбивство Фреда Конлона, — все було лише випадковістю.
Меррі була в її домі, а вона нічого не сказала.
І зараз мовчить. Гарячковість, яку проявляли інші, здавалася їй, висновуючи з уважного лікарського погляду, чимось на кшталт патології. Справді, навіщо вони все це кажуть? Сама вона не вимовила за весь вечір ані слова: ні про Лінду Лавлейс, ні про Річарда Ніксона, ні про Гаррі Роббінса Гольдемана, ні про Джона Ерліхмана; вона мала перед іншими ту перевагу, що в голові її не було того, чим були забиті інші голови. Її манеру ховатися в собі Швед свого часу сприймав як ознаку відчуття власної переваги. Зараз він думав інакше. Крижана сучка! Чому? Колись вона сказала йому: «Вплив, який ти дозволяєш справляти на себе іншим людям, є абсолютним. Ніщо тебе не поглинає так, як чужі потреби». А він їй відповів: «Як на мене, ця риса більше пасує Шейлі Зальцман» — і, як завжди, помилився.
Він вважав її мудрою, а вона була просто холодною.
У ньому клекотіла скажена недовіра до всіх. Знищення якихось опор, останніх опор, створило відчуття, що впродовж цього дня він із п’ятирічного хлопчика перетворився на столітнього дідугана. Як було б добре, думав він, як це допомогло б йому зараз, якби там, на лузі, на віддалі від обіднього столу, паслася череда Дон і в ній, захищаючи його, — здоровенний бик Граф. Якби Дон і надалі залишалася власницею Графа, якби Граф… Війнуло неземним спокоєм, і тільки тут він зрозумів, у чому річ. Якби Граф, як і раніше, походжав там, у темряві, серед корів, то тут, серед гостей, походжала б у своїй строкатій піжамі Меррі та, притулившись до спинки його стільця, шепотіла б йому просто у вухо: «Місіс Оркатт увесь час п’є віскі. Від місіс Уманофф тхне потом. Лікар Зальцман лисий». Пустотна й геть безневинна спостережливість, яка — тоді — жодним чином не порушувала порядок; дитяча спостережливість, яку навіть на гадку не спаде вважати чимось непристойним.
— Тату, ще біфштексу? — почув він раптом свій голос, виразно забарвлений безнадійним зусиллям чемного сина, котрий намагається якщо не заспокоїти зануреного у свої думи батька, то хоч пом’якшити його переживання через вади неєврейської частини роду людського.
— Так, я візьму ще біфштексу, і ось для кого — для цієї молодої леді.
Підчепивши кусень м’яса з таці, яку піднесла до нього одна з дівчат, котрі прислуговували за столом, він акуратно опустив його на тарілку Джессі; видно було, що він має намір цілковито заопікуватися нею.
— Візьміть ніж і виделку та беріться до їжі, — сказав він. — Смажене м’ясо вам корисне. Сядьте пряміше.
І Джессі Оркатт, ніби справді повіривши, що якщо вона не послухається, він може вдатися до сили, пробурмотіла невиразно: «Я саме думала цим зайнятися» — і так ніяково взялася різати м’ясо, що Швед злякався: чого доброго, батько ще й це за неї зробить. Уся ця енергія, хоч скільки б ти не пнувся, не може змінити цей світ, що втратив спокій.
— Але це ж дуже серйозно, усе, що стосується дітей, серйозно. — Упевнившись, що Джессі їсть, Лу Левов знову виявив бажання повернутися до «Глибокої горлянки». — Якщо вже це несерйозно, те що можна назвати серйозним?
— Тату, — втрутився Швед, — Шеллі не каже, що це несерйозно. Він згоден: це дуже серйозно. Він каже, що якщо ми раз висловили підлітку свої аргументи, то ми зробили, що могли; не можна ж замкнути його в кімнаті, а ключі викинути.
Його дочка — ненормальна вбивця, що тулиться на підлозі ньюаркської халабуди, у дружини — коханець, який гладив її по заду, стоячи над зливальницею в їхній кухні, його колишня коханка свідомо навела на їхній дім нещастя, а він намагається заспокоїти батька якимись там «з одного боку», «з другого боку».
— Ви не повірите, — сказав старому Шеллі, — як далеко просунулись останнім часом підлітки.
— Але, гадаю, навряд чи треба просуватися в бік деградації! А якщо вони рухаються саме туди, то можна й замкнути. Я ще пам’ятаю часи, коли діти сиділи вдома за уроками, а не ходили на таке кіно. Ми говоримо зараз про моральний дух країни. Хіба ні? Чи я здурів?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська пастораль», після закриття браузера.