Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Ха-ха-ха, так, це я! Я тільки вдруге вдягаюся Анною. Здається, що уявляєш усі питання, які можуть поставити діти, а потім котресь питає: «А які відчуття, коли відтинають голову?» Ха-ха-ха-ха!

Синтія була зовсім не така, якою уявляла її Робін. Тепер вона розуміла, що уява намалювала їй юну білявку, таку собі стереотипну студентку-няню зі Скандинавії... чи це просто тому, що Сара Шедлок має майже біле волосся?

— Кави? — запропонував Синтії Страйк.

— О... кава, так, чудово, дуже дякую,— озвалася Синтія з перебільшеним ентузіазмом. Коли Страйк пішов, Синтія розіграла невеличку пантоміму, обираючи стілець, і тоді Робін усміхнулася, відсунула стілець біля себе й теж простягнула Синтії руку.

— О так, добридень і вам! — сказала Синтія, сідаючи й потискаючи руку. Вона мала витончене бліде обличчя, на яке тепер почепила

стривожену усмішку. Райдужки великих очей були веселкові, незрозумілого кольору — чи то блакитного, чи то зеленого, чи то сірого. Зуби вона мала кривуваті.

— Тож ви проводите екскурсії в образі? — спитала Робін.

— Саме так, в образі бідолашної Анни, ха-ха-ха,— знову нервово запирхала Синтія.— «Я не подарувала королю сина! Казали, що я відьма!» Діти ці речі обожнюють, а от політичну історію до них важко донести, ха-ха-ха. Бідолашна Анна.

Вона нервово смикнула тонкими руками.

— Ой, я досі в цьому... ну хоч його можу зняти, ха-ха-ха!

Синтія почала витягати шпильки, на яких тримався чепець. Робін бачила, що Синтія дуже нервує, і її сміх — то радше вияв тривожності, ніж веселого настрою, але знову їй згадалася Сара Шедлок, яка завжди охоче, ще й дуже голосно, сміялася, коли поруч був Метью. Свідомо чи ні Синтія своїм сміхом нав’язувала певну поведінку: або усміхнися у відповідь, або вигляд матимеш ворожий. Робін пригадала документальний фільм, який подивилася колись увечері, не маючи сили підвестися і піти спати: шимпанзе, виявляється, теж усміхаються у відповідь, щоб показати себе частиною соціуму.

Коли Страйк повернувся з кавою для Синтії, вона була вже без чепця. Волосся мала темне й наполовину сиве, гладенько забране в тонкий короткий хвіст.

— Дуже люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч з нами, місіс Фіппс,— сказав Страйк, сідаючи.

— О, нема за що, нема за що,— запевнила Синтія, змахнувши тонкими руками та знову сміючись.— Що завгодно, щоб допомогти Анні... Рой останнім часом нездужає, тож я поки що не хочу його турбувати.

— Сумно чути, що...

— Так, дякую, але ні, це рак простати,— відповіла Синтія вже без усмішки.— Радіотерапія, те ще задоволення. Зранку приїхали Анна й Кім, вони з ним посидять, інакше я просто не змогла б... зараз я стараюся завжди бути поруч, але з ним дівчата, тож я подумала, що нічого...

Вона не договорила й відпила кави. Коли опустила чашку назад на блюдце, рука трохи тремтіла.

— Ваша падчерка, мабуть, казала...— почав Страйк, але Синтія його негайно перебила:

— Донька. Я ніколи не називаю Анну падчеркою. Вибачте, але вона мені така сама рідна, як Джеремі й Еллі. Немає відмінності.

Робін не була певна, що це правда. Було ніяково від того, що якась її частина ніби стоїть осторонь і дивиться на Синтію критичним поглядом. «Вона не Сара»,— нагадала собі Робін.

— Упевнений, Анна пояснила, навіщо нас найняла й таке інше.

— О так,— закивала Синтія.— Ні, мушу визнати, я чогось такого давно очікувала. Сподіваюся, їй від цього не стане гірше.

— Е... ну, ми теж на це сподіваємося,— відповів Страйк, і Синтія засміялася і сказала:

— О, звісно ні, так.

Страйк дістав записник, у який було вкладено декілька ксерокопій, і ручку.

— Ви не проти почати зі свідчень, які дали поліції?

— А у вас вони є? — здивувалася Синтія.— Оригінальний документ?

— Ксерокопія,— відповів Страйк і розгорнув її.

— Як... дивно. Побачити їх знову, коли стільки часу минуло. Мені було вісімнадцять років. Вісімнадцять! Ніби ціле століття минуло, ха-ха-ха!

Робін побачила, що підпис унизу верхньої сторінки округлий, дитячий. Страйк простягнув ксерокопії Синтії, яка взяла їх майже з острахом.

— Боюся, в мене страшна дислексія,— сказала вона.— Діагноз мені поставити аж у сорок два роки. А батьки думали, що я просто лінива, ха-ха-ха... мгм, так...

— Може, я краще вам зачитаю? — запропонував Страйк. СинТія негайно повернула сторінки.

— О, дякую... Я саме так і заучую тексти екскурсій — слухаю запис на диску, ха-ха-ха...

Страйк виклав копії на стіл і розгладив.

— Зупиняйте, якщо захочете щось додати чи виправити,— сказав він Синтії, а та закивала й пообіцяла так і робити.

— Ім’я: Синтія Джейн Фіппс... дата народження: двадцяте липня 1957 року... адреса: Флігель, Брум-Гауз, Черч-роуд... це ж будинок, де Марго...

— Я мала окреме житло над подвійним гаражем,— відповіла Синтія. Робін відзначила наголос на слові «окреме».

— «Працюю нянькою у доктора Фіппса й доктора Бамборо, доглядаю доньку-немовля, проживаю в їхньому будинку...»

— В окремій квартирі-студії,— додала Синтія.— Навіть вхід був окремий.

— «Мій графік роботи...» Гадаю, це все нам не треба,— сказав Страйк.— Почнімо з цього. «Вранці одинадцятого жовтня я почала роботу о сьомій годині й бачила доктора Бамборо, коли вона виходила на роботу. Вигляд у неї був звичайний. Вона нагадала мені, що прийде пізно, бо ввечері зустрічається з міс Уною Кеннеді в пабі коло роботи. Оскільки доктор Фіппс був на постільному режимі після травми...»

— Анна казала вам, що в Роя хвороба фон Віллебранда? — стривожено спитала Синтія.