Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Як здатність бачити повернулася до мене, першим що мені впало в око була якась біла цяточка. Я озирнувся наскільки міг - навколо все ще була темна вода, але мені вже не було холодно. Дихання не було, але й це мені чомусь не заважало. Подивився вверх - така сама темрява. Поплив до цяточки - ці рухи далися без жодних зусиль. Ось я вже тримаю в руках її. Маленьку, блискучу навіть у цій темряві, ідеально кругленьку. Наче гудзик. Якимось дивом я втримав цю кульку у руці. Вона освітлювала темряву навколо пульсуючим світлом і від неї розповсюджувалося таке приємне тепло. 

Я підніс її до очей, щоб краще роздивитися.

Але за мить я вже стояв поруч з величезним деревом. Стовбур його обвивали тонкіші гілки, і вони наче пульсували. Я торкнувся пальцем дерева і зрозумів, що воно живе. Як людина. Підкоряючись власному бажанню, я обійняв його і дослухався. Через деякий час наче відчув вдихи й видихи. Підняв голову вверх і побачив пишну крону, що упиралася у зоряне небо. У синьо-зеленому листі копирсалися метелики, дзеленчали коники, мерехтіли світлячки.  Я опустив погляд и під ногами побачив сходи.  Вони оберталися навколо стовбура і поступово уходили вгору. 

Маю йти туди, зрозумів я, і послідував за сходами. Але скільки б я не йшов - так і не дістався верхівки. Раптом, побачив що сходи стають все меншими і вужчими, а потому й зовсім зникли. Підняв голову вгору і зрозумів, що той дуб засихає. Три найбільші гілки його вже стояли без листя, здавалося ще мить, і відпадуть. Мене це дуже розсердило. Нащо мені ті сходи! Коли є крила! 

Моя шкіра одразу ж задубіла і вкрилася пластинами жорстких крил брудно-червоного відтінку. Ноги обросли міцними гострими кігтями, такими, що й сама земля застогнала б, торкнись я її; очі мої потріскалися і почервоніли, вкрилися прожилками і дивилися тепер тільки вниз, адже нікого вище за мене не було ні в небі, ні на землі. І куди б не падав мій погляд, я бачив лише руйнування, творіння моєї непокірної волі.

Спалені будинки і ліси, що вигоріли, чадні залишки яких душили небо своїм сірчаним димом. Висушені озера і вигнаний люд, що втік від мене в страху, і жах скував їхні серця назавжди. Незнайомі мені місця палали все сильніше і сильніше в моєму вогні, залишаючи опоганену землю, а я тішився тим, як дитя.

Посеред вогню, що біснувався в темряві, раптом засвітилася яскрава зірка; коли ж я звик до її сліпучого світла, то побачив прекрасну Білу Діву, чиї золотисті локони блищали яскравіше за сонячні промені, перші, ті, що на світанку проголошують прихід нового дня. 

Небесною блакиттю іскрилося одне око, і зеленим смарагдом блищало інше, і ясним був погляд. У звичайному білому платті, підперезана золотою лозою, була вона схожа на янгола. Босі ноги стояли прямо на згарищі, влаштованому мною, але діва не відчувала болю, на світлому обличчі її вгадувалася безтурботність. Вона посміхалася мені і дарувала свою теплоту і радість.

- Helmё, helmё, - кликала вона, і я знав що то вона кличе саме мене, але не міг поворухнутися, сплутаний і збентежений її красою. Як мені наблизитися? Як торкнутися? Своїми крилами я спричиняю лише біль, а своїм виглядом - страх. Але коли не торкнуся - все, все, що є в цьому світі, для мене вичерпається, пропаде, згине.

- Бестуже, прислухайся до мене. Чи ти знаєш, хто я? Відповідай, скажи, - чистим дзвінким голосом вимагала діва, і я відповів:

- Так, ти - саме життя. Ти моя кров і мій подих. Ти небо й земля, – я не міг відвести погляду від діви, і жадав вічності, щоб зрозуміти всю силу цього заклику.

- Бестуже, відповідай мені, скажи, чи любиш ти мене? Відповідай мені, дай відповідь…

- Я люблю тебе, прекрасна діво! Більше самого себе та всього, що любо мені у світі.

- Бестуже, дай відповідь мені і втретє. Скажи ж, чому ти вбиваєш мене? Чому руйнуєш те, що я створила? Чому земля під твоїми крилами у вогні? - голос її став подувом вітерця, що шелестів серед опалого листя.

- Ніколи я не хотів смерті твоєї, діво, я віддав би за тебе власне життя якби міг, скажи тільки мені як я можу допомогти тобі!