Читати книгу - "Академія Мірравель. Проти вітру, Анна Потій"

Весна прийшла швидко. Проводити весь вільний час в академії не хотілося, і я запропонувала Дему на вихідні поїхати в гори. Будиночок бабусі стояв у тихому місці, оточений лісом, і там завжди було спокійно. Ми вже два роки поспіль зустрічали там Новий рік, і в мене із цим місцем було пов'язано багато теплих спогадів. Дем не заперечував, хоч я й бачила, що його досі турбує моя наполегливість у вивченні портальної магії. Ми намагалися не піднімати цієї теми у розмовах. Я сподівалася, що зміна обстановки допоможе нам знову розвіяти ту напругу, що витала між нами останні місяці.

Ми перемістилися особистим порталом і я вперше відкривала його сама, щоправда, під наглядом Дема. Тільки після того, як він переконався, що я намалювала правильну схему, він дозволив мені відкрити портал. Будиночок зустрів нас свіжістю весняного лісу. Усередині було трохи прохолодно, але варто було розпалити камін, і тепло почало наповнювати кімнати.

Я вирішила прибратися. Минуло вже кілька місяців з того часу, як ми були тут востаннє. У кутку біля каміна я натрапила на щось знайоме.

Дерев'яний олень.

Ми купили його разом із Демом, коли святкували тут свій перший Новий рік. Минулого року ми, мабуть, забули його тут, коли прибирали іграшки з ялинки. Я провела пальцем по вирізаних на ньому візерунках, і раптом відчула дивне бажання забрати його з собою.

Я не знала чому.

Можливо, це була просто ностальгія. Може, мені хотілося залишити у себе щось із цього місця, щоб потім згадувати про приємні моменти. Я просто сховала іграшку в сумку та відкинула подалі непотрібні думки.

— Ти що робиш? — голос Дема почувся десь із кухні.

— Нічого, просто розбираю речі, — відповіла я.

Я не знала, навіщо мені знадобився цей олень. Але чомусь він здавався важливим.

Поки я прибиралася, Дем уже встиг викласти на кухні наші запаси їжі.

— Ну що, будемо готувати обід? — спитав він, закочуючи рукави сорочки.

— Як завжди, ти готуєш, а я спостерігаю, — ліниво озвалася я, влаштовуючись за столом.

Дем кинув на мене багатозначний погляд.

— Ну ні, Кетто, сьогодні ти теж береш участь. Хоча б овочі почисти.

Я закотила очі, але він уже простягнув мені ніж і моркву з картоплею.

— Я ж не прошу тебе допомагати мені із зіллями, — пробурчала я, неохоче беручи в руки ніж.

— Тому що я не фахівець у зіллях, — посміхнувшись, нагадав він. — А ось готувати ти могла б хоч трохи навчитися.

— Але я не хочу.

— От вперта!

Дем притягнув мене до себе за талію і торкнувся моїх губ своїми, у довгому ніжному поцілунку. Тим не менш, деяка напруга між нами все ще відчувалася, вона була легкою, майже непомітною, але я знала, що вона є.

— Вмієш ти вмовляти, Деме, — я б з радістю цілувалася з ним тут безперервно, але обід сам себе не приготує.

Поки я неквапливо чистила моркву з картоплею, Дем нарізав м'ясо і поставив каструлю з водою на плиту.

— Ти взагалі без мене не вижила б, — посміхнувся він, дивлячись на мою неквапливу роботу. — Померла б із голоду.

— Вижила б. Просто харчувалася б чимось простішим.

— Наприклад, сиром та хлібом?

— Наприклад.

Я не стала сперечатися, навіть якщо суперечка була жартівливою. Нехай думає, що хоче.

Але під час обіду, коли на столі стояла запашна печеня, а в келихах хлюпалося вино, напруга поступово зникла. Вино приємно зігрівало, запашна їжа наповнювала будинок затишком, і всі проблеми кудись випарувалися. Ми сиділи одне навпроти одного, розмовляли, жартували.

— Поки я був зайнятий своїми справами, троє першокурсників вирішили пожонглювати за допомогою магії вітру книгами, — Дем розповідав мені цікаву історію про студентів у бібліотеці.

— І що, в них вийшло?

— Ненадовго. Поки книжки з гуркотом не впали їм на голови.

Я розсміялася. Першокурсники, особливо хлопчаки, завжди любили подуріти.

— Сподіваюся, ти їх не прибив на місці через погане поводження з книгами?

— Ні, я дав їм вибір: або вони більше ніколи не з'являються в бібліотеці і шукають потрібні для навчання книги в іншому місці, або вони весь тиждень відпрацьовують моїми помічниками.

— І що вони обрали?

— Ці дурні спочатку хотіли поскаржитися бабусі на те, що бібліотекар їм тут покарання видає, а потім я назвав своє прізвище і вони вирішили, що краще вони попрацюють тиждень, — посміхнувся Дем.

— Добре бути онуком ректорки, так? — підморгнула я.

— Іноді допомагає.

Я усміхнулася. Отак — за келихом вина, розмовляючи, мені знову здавалося, що все в нас добре. Хоча в глибині душі я знала, що це лише тимчасове затишшя перед бурею. Рано чи пізно усі невисловлені слова будуть озвучені.

Після обіду ми вирушили на прогулянку. У горах повітря було свіже, просочене ароматами хвої та вологої землі. Стежка петляла між скелями, відводячи нас у глибину лісу.

— Далеко ще? — з легким бурчанням спитав Дем, запхнувши руки в кишені.

— Ти ж сам запропонував прогулятися, — нагадала я, крокуючи вперед.

— Прогулятись, а не йти невідомо куди.

— У мене гарне передчуття, — я усміхнулася.

За кілька хвилин перед нами відкрилося невеличке озеро, заховане серед дерев. Його поверхня була гладкою, ніби дзеркало, відображаючи високі ялини та яскраво-блакитне небо. Я вдихнула на повні груди.

— Як тут чудово…

Мій погляд тут же ковзнув по травах, що росли біля самої води. Я нахилилася, розглядаючи стебла та листя, звичним рухом дістала з сумки маленький ніж та кошик.

— Тільки не кажи, що ти знову… — промовив Дем з докором.

— Звичайно, — перебила я його. — Ти ж знаєш, для мене збирання трав — це відпочинок.

— Відпочинок — коли ти нічого не робиш, — пробурчав він.

— Це для тебе, — посміхнулася я, обережно зрізуючи кілька стебел золотистої трави.

Дем зітхнув, вочевидь розуміючи, що сперечатися зі мною марно.

— Гаразд, тільки не забудь, що ти обіцяла не тягнути в дім нічого, що пахне гірше за болотяний туман.