Читати книгу - "Сповідь відьом"

Сльози защипали мені очі.

— Дякую, Саро.

— Тим більше, — накручувала себе тітка, — якщо Конгрегація складається з істот на кшталт Доменіко, то нехай всі вони йдуть під три чорти.

— А що каже з цього приводу Метью? — поцікавилася Ем. — Як він міг покинути тебе саме тоді, коли ви вирішили порвати з тисячолітньою традицією?

— Метью ще не сказав мені про свої почуття, — відповіла я, знервовано згинаючи та розгинаючи скріпку для паперів.

На протилежному кінці лінії запала мертва тиша.

Нарешті Сара порушила мовчанку.

— А чого він чекає?

Я розсміялася.

— Ви тільки те й робили, що відмовляли мене від Метью. А тепер хвилюєтеся через те, що він не хоче наражати мене на небезпеку ще більшу за ту, яка вже є?

— Ти хочеш бути з ним. І цього вже достатньо.

— Це не якийсь там магічно влаштований шлюб, Саро. Мені самій доведеться все вирішувати. І йому теж. — Маленький годинничок із порцеляновим циферблатом на столі щойно засвідчив, що тільки-но минула ціла доба відтоді, як поїхав Метью.

— Якщо ти намірилася залишатися там із тими істотами, то стережися, — нагадала мені Сара, коли ми прощалися. — І якщо захочеш приїхати додому — приїжджай.

Коли я повісила слухавку, годинничок вдарив півгодини. В Оксфорді вже ніч.

До біса чекати. Я знову взяла слухавку і набрала його номер.

— Діано, ти? — спитав він стривоженим голосом.

Я розсміялася.

— Ти відчув, що це я, чи просто здогадався за номером абонента?

— Слава Богу, з тобою все гаразд. — Тривога в його голосі змінилася полегшенням.

— Так, я в нормі. Твоя мати не дає мені занудитися.

— Саме цього я й боявся. Що там вона тобі набрехала?

Про найбільш бентежну частину дня — полювання — я вирішила промовчати.

— Правду і нічого, крім правди, — запевнила я. — Що її син — це диявольська комбінація Супермена з Ланселотом.

— Дуже схоже на Ізабо, — хихикнув Метью. — Так приємно знати, що життя під одним дахом із відьмою аж ніяк не змінило її.

Ясна річ, відстань між нами допомогла мені приховати мої напівправди. Однак відстань не завадила мені чітко уявити Метью у його кріслі в коледжі Всіх Душ. Мабуть, кімната зараз яскраво освітлена, а шкіра Метью своїм кольором нагадує відшліфовані перлини. Я уявила, як він читає, зосереджено зсунувши брови.

— А що ти зараз п’єш? — Це було єдине, чого я не могла собі уявити.

— А відколи це ти стала цікавитися винами? — спитав Метью із щирим здивуванням.

— Відтоді, як дізналася, що ще багато не знаю.

«Відтоді, як побачила, що ти сам цікавишся винами, бовдуре», — подумки додала я.

— Сьогодні увечері дещо іспанське. «Вега Сицилія» називається.

— Якого року?

— Ти хочеш спитати, якого року урожаю? 1964 року.

— То це відносно молоде, еге ж? — піддражнила я, зрадівши зміні його настрою.

— Так, майже дитя, — погодився він. Мені не треба було вмикати свою інтуїцію, щоб відчути, що в цю мить він усміхається.

— Як справи сьогодні?

— Нормально. Ми підвищили рівень захисту, хоча у нас нічого не пропало. Якісь хакери намагалися проникнути до наших комп’ютерів, але Міріам запевняє мене, що встановлену нею систему захисту зламати неможливо.

— Ти скоро повернешся? — Слова вистрибнули у мене з рота перш, ніж я встигла подумати, і тиша, яка після цього настала, розтягнулася на непристойно довго. Я вже запевняла себе, що то на мить зв’язок перервався.

— Не знаю, — прохолодно відповів він. — Повернуся, коли зможу.

— А ти не хочеш поговорити зі своєю матір’ю? Можу покликати її. — Його несподівана прохолодність зачепила мене за живе, і я насилу спромоглася не видати це своєю інтонацією.

— Та ні, не треба. Передай їй, що лабораторії в порядку. І в маєтку теж.

Ми попрощалися. Мені стиснуло груди, дихати стало важко. Коли ж я спромоглася підвестися й обернутися, то побачила на порозі Ізабо.

— Я щойно розмовляла з Метью. Нічого в лабораторії та в маєтку не зазнало пошкоджень. Я втомилася, Ізабо, і не дуже голодна. Піду я, мабуть, спати.

Була майже восьма година — час пізній, тож я мала всі підстави вирушити до ліжка.

— Аякже. — Блиснувши зеленими очима, Ізабо дала мені дорогу. — Міцного тобі сну, Діано.

Розділ 25

Поки я телефонувала, Марта піднялася до кабінету Метью і приготувала мені бутерброди, чай та воду. Щоб камін горів усю ніч, вона напхала його дровами і запалила кілька свічок. Свічки мерехтіли м’яким золотистим світлом. Певно, у моїй спальні так само тепло й затишно, але мій розум не розслабиться отак відразу, тому навряд чи я зможу швидко заснути. Манускрипт «Аврора» чекав мене на робочому столі Метью. Я пройшла повз лицарський обладунок, що поблискував і відбивав мерехтливе сяйво свічок, сіла за свій комп’ютер і увімкнула маленьку настільну лампу.

І сказала я уголос: «Повідайте, скільки днів мені лишилося, і коли настане мій кінець, щоби я могла пізнати міру моєї слабкості та крихкості. Життя моє не довше за ширину моєї долоні. В порівнянні з вашим — це лише швидкоплинна мить».

Цей параграф іще раз повернув мої думки до Метью.

Зосереджуватися тепер на алхімії — марна справа, тому я вирішила зробити перелік питань, виходячи з того, що я вже встигла прочитати. Потрібні лише ручка й аркуш паперу.

Масивний робочий стіл Метью з червоного дерева був так само темний та солідний, як і його власник, і як і його власник він випромінював авторитет і статечність. По обидва боки простору для ніг стіл мав шухляди, що спиралися на округлі, схожі на коровай, ніжки. Під поверхнею стола по всьому периметру ішов різьблений поясок. На ньому виднілися листя аканту, тюльпани, сувої та геометричні фігури, що немовби запрошували досліджувати їхні витіюваті контури. На відміну від мого стола, завжди захаращеного паперами, книгами, недопитими чашками чаю, що кожна спроба працювати за ним могла обернутися справжньою катастрофою, на столі Метью були тільки бювар, схожий на ніж для розрізання листів, та лампа. Стіл Метью, як і його власник, був химерно гармонійним поєднанням древнього та сучасного.

Однак канцелярського приладдя ніде не було видно. Я потягнула круглу мідну ручку правої верхньої шухляди. Всередині всі речі були чітко й акуратно розкладені. Ручки фірми