Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Дивлячись хто як це сприймає… — недбало проказав Еванс.

— Це неминучість, — поправив я. — Ваша корупція дійшла до того, що ви заради власного добробуту заплющили очі на проникнення у ваш Центр ворожого агента.

— Маєте на увазі себе?

— Ні. Маю на увазі Ван-Вермескеркена. Деякі найбільші прибутки ви одержали від угод із підприємствами Федеративної Республіки, і це легко пояснити, коли взяти до уваги, що ви призначили комерційним директором «Зодіаку» людину Гелена…

— Тихше, — сухо проказав Еванс. — Не впадайте у раж.

— І останнє, — сказав я, ще більше притишивши голос. — Не гадайте, що мої керівники вдовольняться тим, що надішлють вашим шефам відомості про вашу діяльність. Ці відомості потраплять до опозиційної преси як в Америці, так і в Західній Європі. Якщо маєте трохи фантазії, можете уявити і без моєї допомоги масштаби скандалу.

— Хм, ви починаєте мене лякати.

— Та ні. Просто хочу пояснити, що ваше становище нічим не різниться від мого.

— Вдячний, що порівняли мене з собою, — холодно зауважив шеф.

— О, не мав ніякого наміру зазіхати на ваші висоти. Ані на ваш добробут. Але що стосується справ, мушу сказати, що я маю ваш чин, полковнику Еванс, і що мої шефи цінують мене не менше, певно, ніж ваші — вас. Удар, про який ідеться, — наче заряджений пістолет, і лише моє повернення живим і здоровим може зупинити постріл!

Голова мовчав, всівшись у кріслі, потім потер кінчиками пальців чоло, неначе масирував свої думки, і проказав тихо:

— Обмін, який ви пропонуєте, нерівнозначний: ви в моїх руках, а не я у ваших.

— Це лише так здається. Я так само у ваших руках, як і ви в моїх…

— Не піддавайтесь ілюзіям, — спокійно заперечив Еванс. — Будьте реалістом. Ваш удар вимагає часу, і наскільки він зачепить мене, ще невідомо. Відмінність між нами в тому, що я живий і довго ще буду живий, а ви за одним моїм словом складете товариство Ван-Альтену.

— Коли ви так оцінюєте становище, виходить, я марно говорив, — сказав я байдуже, гасячи в попільниці черговий недопалок. — Добре, кажіть своє слово.

— Не поспішайте, на це завжди є час, — безживно всміхнувся голова. — Щоб обмін був рівний, ви, гадаю, повинні дещо додати.

— Що саме?

— Наприклад, відповісти на запитання, що їх поставив Уорнер.

Я заперечливо похитав головою, але шеф швидко докинув:

— Маю на увазі не подробиці, а деякі неминучі уточнення.

— Бачте, Евансе: думаю, ви зрозуміли, кого я представляю, й, отже, вам мусить бути ясно — ви не дізнаєтесь від мене нічого більше, ніж те, що я сам захочу сказати.

— Так, але і ви мусите зрозуміти моє становище. Я, звісно, шеф, але не з безмежною владою. Чи ви собі думаєте, що я можу випустити вас на очах у моїх помічників, навіть не довідавшись головного?

— Щодо головного, досить знати, що я прийшов від Гелена, точніше, від Бауера, хоча й не маю права виказувати цього. Ця версія, гадаю, задовільна, тим більше, що вона частково відповідає істині.

— Будемо сподіватися, — неохоче відповів Еванс.

— Що стосується мого звільнення, ви завжди можете знайти переконливі мотиви — дальше вистежування, обманний маневр і таке інше, не я ж вас учитиму.

Еванс мовчав якийсь час, зважуючи свої думки.

— Так, — промимрив нарешті він, немов сам до себе. — Гадаю, можна щось придумати. — Тоді зосереджено глянув на мене і додав: — А які гарантії, що попри мій жест ви не введете в дію ваш заряджений пістолет?

— Гарантія витікає з практики: ми не маємо ніякого інтересу вдаватися до трансформацій у «Зодіаку» й міняти його шефа після того, як ввійшли в курс справ.

— Але ви почнете громити нашу агентуру. Сподіваюся, ви ж не розраховуєте на те, що я повірю в ту версію про Гелена, як дехто інший.

— Як собі хочете, — відповів я ухильно. — Вашу агентуру на Сході не буде розгромлено. Принаймні найближчим часом. Ви й так розумієте, що після викриття агентури її рідко ліквідовують одразу, а довго стежать за нею і досліджують.

— Довго? Як довго?

— Довше, ніж вам буде потрібно, щоб змінити роботу й зректися «Зодіаку». Ви людина із зв'язками, Евансе, і, сподіваюсь, нам не доведеться турбуватися принаймні про вас.

Голова знову замислився, тоді несподівано проказав:

— Добре. Хай буде так!

— Гадаю, що це «добре» не буде кулею в спину, коли я йтиму з вашої вілли чи десь-інде?

— Ні. Однак зважайте, що ми не страхове товариство й що коли вештатиметесь по цьому місті…

— Годі. Зрозумів.

Еванс поволі встав і несподівано гучним голосом покликав:

— Ровольте!

З дверей їдальні негайно з'явився чоловік у темних окулярах.

— Проведеш пана Роллана до його машини. У нього спішні справи, і йому треба залишити нас.

— Пістолет… — нагадав я.

— Так. Поверни йому пістолет.

Ровольт покірно подав мені чорно-синій маузер.

— Проведи пана Роллана верандою. Й без інцидентів!

Еванс великодушно махнув на прощання рукою. Я відповів і пішов слідом за Ровольтом.

«Мерседес» темніє коло вілли. Заводжу мотор і вичікую, поки Ровольт пройде вперед і дасть розпорядження відчинити ворота. Потім швидко рушаю з місця, даю газ, вмикаю другу швидкість і вилітаю з воріт. Менше ніж на секунду в променях фар виникає темна постать Ровольта, який закляк біля воріт, і менше ніж на секунду я відчуваю в руках владний порив трохи повернути кермо й зім'яти людину крилом, але стримую себе й виїжджаю на лісову дорогу.

«Ти диви! З тебе вийде добрий християнин», — неначе чую голос Любо.

«Дурниці, — одказав я. — Наша професія не дозволяє робити що заманеться».

«Я не здивуюсь, коли ти підеш по церквах, брате мій», — знову чую десь у собі голос Любо.

«Дурниці! — повторив я. — Що таке якийсь Ровольт? Дрібне знаряддя організації. Як не він, так інший. Справа не в таких, як Ровольт».

«Тільки не виправдовуйся», — тихо промовив Любо, і я замовк, бо відчув, що справді виправдовуюсь і що ледве пересилив себе і не вчинив того, що сам уважав за справедливе. Професія.

Натис газ, щоб вивести себе з нервової лихоманки, й «мерседес» прудко помчав дорогою вздовж мовчазної рівнини, тією ж дорогою, якою так давно, а власне зовсім недавно, ми простували з Едіт, і вона стогнала, що не може більше йти, і кляла свої високі підбори.

Однак зараз мої думки зайняті не стільки Едіт, скільки Ван-Альтеном. Я дав йому змогу самому вибирати між порятунком і загибеллю. І він обрав загибель. Чому? Через муки сумління, що вчинив зраду? Але