Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

справа. Ігор дістав з кишені тонкі нитяні рукавички, натягнув їх, підійшов до чорного шкіряного «дипломата», що стояв на підлозі біля крісла для відвідувачів, і, поморочившись якусь мить — коду не було, хоча замок кейса передбачав таку можливість — відкрив його і почав діловито вкладати туди касети, копії валютних контрактів, платіжні доручення — все, що він вигріб із сейфу дяді Сені. Ні, звісно, ніхто не носить у таких валізках щось важливе. Принаймні розумні люди цього не роблять. А чому покійний був дурним, так того він, Ігор Мельник, не знає. Ну, ось навіщо, приміром, тягати із собою касету, аматорське, домашнє відео, де недоторканий депутат дуже навіть торкається дівчинки, від сили років десяти? Це ж просто глум, що таке лайно в нас країною керує! Ігор не думав, що ту нещасну дитину теж викрали чи вбили. Судячи з усього, в один жахливий день Семену Йосиповичу забракло відео та автосатисфакції, і він просто купив у якоїсь алкоголічки цноту її доньки, вже такої змученої, худої, не виключено — сухотної, що побачити в ній донора і сліпий би не зміг. Зате все інше видно дуже чітко, прокуратура зацікавиться. Карну справу, звичайно, закриють у зв’язку зі смертю підозрюваного, трохи потрусять тих липових власників, на яких дядя Сеня переписав свої винокурні, і всім буде добре.

А на вулицях Києва перестануть зникати діти. Ну, не зовсім перестануть, та все ж… Якась дівчинка повернеться додому із зоопарку, щаслива, з личком, липким від морозива та цукрової вати, і над нею світитиме сонце… дощ, до речі, якраз скінчився… і вона навіть знати не буде, що є на світі така скверна. А потім вона виросте, знайде собі хлопця і, своєю чергою, народить дітей. Вічне коло буття… Шкода, що так пізно вони вийшли на цього вилупка. Так багато жертв… Дуже шкода.

Ігор підійшов до селектора, і перш ніж натиснути кнопку виклику секретарки, зняв рукавички та сховав їх у верхній шухляді столу, під ключ.

— Катю, мерщій! Викликай «швидку»! Мій гість… боюся, у нього щось із серцем!

* * *

— Любку, я благаю тебе, не їдь.

— Нам обов’язково говорити про це зараз?

— Я не винна, що ліжко — це єдине місце, де ти мене слухаєш!

— Дано, серденько, не треба перебільшувати! — він змусив замовкнути її патентованим чоловічим способом — поцілунком. — І повір, мені хочеться туди їхати не більше, ніж тобі — відпускати мене. Але це моя мати. Вона хвора.

Дана пригадала реакцію Агнеси на зникнення Ніки і здригнулася. Вона не чула, не бачила цього сама, але Любку вірила. Він не став би брехати. Та й навіщо? Який у цьому сенс?

— Хвора потвора.

— Є таке. Та тільки… хто з нас поет?

Дана хихикнула, натягуючи на себе простирало, вже радше за звичкою, аніж соромлячись Любка. Це здавалося таким природним, таким немислимо правильним — належати йому і водночас володіти ним, що зараз їй важко було навіть пригадати, коли це почалося.

Може, від створення світу?

Дана була з ним лише місяць, та належала йому завжди. Вона для нього народилася.

— Ти дарма сповиваєшся, люба, — голос Любомира, як завжди в такі моменти, подіяв на Дану так, ніби її голою загортали в хутро. — Ми не побачимося тиждень. Сім клятих днів, а то й більше, якщо мамі не полегшає.

— Щось мені підказує, що таки не полегшає, — буркнула Дана.

— І я збираюся… насолодитися тобою… за повною програмою…

— Справді? — Дана зиркнула на тумбочку біля дивана — вони були вдома у Любка. — Здається, у нас скінчилися «запобіжники».

— Що ж, — видихнув він, уже втрачаючи голову від мускусних пахощів її тіла, — тоді я спробую вийти вчасно.

«Угу. Спробуй. Можеш іще крикнути мені „Стережися!“»

Звісно, з цього доброго наміру навіть бруківки для пекла не вийшло. Дана обвила ногами його стегна і рвучко подалася йому назустріч, коли він хотів виконати свою обіцянку. А далі все було просто — Любко втратив ті жалюгідні залишки контролю, які ще намагався зберегти, і легше було б зупинити гоночне авто за частку секунди без гальмівного шляху, ніж змусити його вийти з неї. Здригаючись у конвульсіях, він упав на неї, і настали блаженні п’ять хвилин спокою. Найцінніший час відпочинку в обіймах коханих рук.

— Ну, і як це називається? — спитав він, неохоче сповзаючи з ліжка. Дана зустрілася з ним поглядом і закліпала очима, вдаючи подив.

— Оргазм. Я думала, ти знаєш.

Любко не стримався від сміху, та враз посерйознішав.

— А як ти завагітнієш, що буде?

— Небо впаде на землю. Я знаю, як ти до цього ставишся, — Дана теж загасила усмішку. — Та в світі нічого особливо не зміниться. Просто стане однією щасливою жінкою більше. Не хвилюйся, тебе я цим не вантажитиму.

— Ну, не можу передати, як ти мене заспокоїла! — він єхидно вклонився, і Дані стало соромно за свої різкі слова. І ще… Її серце аж зайшлося від надії. Невже?

«Я не хочу дітей, Дано. Цей біль…»

Може, він нарешті передумав?

— Справді, навіщо вантажити мене відповідальністю за дитину від коханої? Ох, Дано, бити тебе, та нікому!

— Як це нікому? А ти?

Любко нахилився і чмокнув її в кінчик носа.

— Я не б’ю