Читати книгу - "Шлях меча"

Мої міркування були перервані появою Фарізи. Вона зринула з мороку – висока, гнучка, з копицею розкуйовдженого кучерявого волосся; вона йшла широким, упевненим кроком, і в неї запросто можна було б закохатися…

Якби вона мовчала.

– Гей ти, виродку, – без натяків сказала Фаріза, – ходімо, я тебе вб’ю. Чого витріщився, жабо кривонога?!

Сумніваюся, що після цього Емрахові захотілося б закохатись у Фарізу.

– Зачекай, люба, – втрутився я. – Куди ти так квапишся? Я зараз усе влаштую…

Я став обличчям на південний схід – у небі чітко блищав трикутник Південного Списа, так що помилитися було складно – зробив десять кроків і зупинився біля старої альтанки. Тоді я простягнув руку аль-Мутанаббі й тричі гулко вдарив по крайній лівій опорі.

– Ходімо, – не обертаючись, кинув я.

За спиною здивовано сопів Емрах іт-Башшар.

По-моєму, він готовий був визнати в мені Саїда-на, Главу вчення Батин.

– Ходімо, ходімо, – помахав я рукою йому й моїм супутникам, що стояли поруч із іт-Башшаром. – Час не чекає…

У підлозі альтанки з легким скрипом відчинився люк.

Але першим пірнув у нього й почав спускатися крученими сходами на зустріч із Тьмяними не я.

Першим був Кос ан-Танья.

Я був другий.

Певно, коли я помру і настане час спускатися у Восьме пекло Хракуташа, Кос і тут піде поперед мене, розчинить вогненні двері й спокійно скаже:

– Прошу вас, Вищий Чене…

І якщо всі демони після цього не розбіжаться хто куди – вважайте, що я погано знаю свого дворецького.

Кос був першим, я – другим, зате Емрах – останнім.

– Ассасин недорізаний, – через плече огризнулася на нього Фаріза.

Емрах перечепився й схопився за поручні.

Я й не підозрював, що під цією напіврозваленою альтанкою може виявитися така зала. Стіни її були викладені плитами дзеркального срібла, до блиску начищеними білим піском; масивні чотирикутні колони були прикрашені фігурами крилатих звірів і людей із копитами й рогами; середина зали, підлога якої мала дерев’яне покриття з шорсткуватою поверхнею, освітлювалася численними смолоскипами, і по кутках куріли жаровні на вигнутих ніжках – ось лише пряний дим не заповнював, як водиться, приміщення, а стелився вздовж стін і зникав невідь куди.

А кроків за двадцять від нас стояли Дванадцять. Один зійшов разом із нами – Емрах і Пояс Пустелі. Швидше за все, Емрах не був Одним – Одним був, на моє розуміння, Саїд-на, Глава вчення – але мені зараз було не до ієрархії батинітів, хоч давніх, хоч нових.

Двоє з них одразу впали мені в око. І не лише тим, що, стоячи разом із іншими, вони були ніби окремо від усіх. Худий, неймовірно високий старий із дворучною сокирою юе, ратище якої закінчувалося вгорі хвилястим вістрям списа, а внизу – великим набалдашником, із якого стримів короткий шпичак; і кремезна жінка середніх років, але геть сива, у руках у неї був двоконечний спис із вузькими ромбоподібними наконечниками, під якими кріпилися різнобарвні китиці.

Мені навіть не знадобилася підказка Єдинорога, що це – ті самі Тьмяні. Я й так якимось внутрішнім чуттям усвідомлював, що спис і сокира – це і є ті двоє, що вижили після побоїща вікової давнини, яке сталося в цій залі. Не треба було особливого розуму, щоб збагнути – люди, у чиїх руках тоді були ці сокира й спис, давно вмерли, і зараз я бачу їхніх онуків, якщо не правнуків… але в очах старого й сивої жінки горів давній вогонь істини Батин, вогонь вівтаря, на якому приносилися жертви Минулим богам.

Лише вони – люди й Тьмяні, старий, жінка, спис і сокира – ніяк не відреагували на те, що разом із тими, кого чекали тут сьогодні вночі, до зали Прихованої Таємниці з’явилися ще троє людей і п’ятеро Звитяжців.

Я, Кос, Асахіро; Єдиноріг, Уламок, Но-дачі, Сай і Заррахід.

Інші десять батинітів-людей здивовано зашепотіли; я опустив руку на руків’я Єдинорога й почув відгомін такого ж перешіптування Тьмяних.

Так, звичайно… Вони ж усі схожі на Емраха іт-Башшара й Пояса Пустелі! Якщо доти, доки їх не стало Дванадцять і Один, жертв Минулим Богам не приносили, то серед Дванадцяти й Одного лише двоє безпосередньо знають, що таке кров.

Навіть якщо в них і є свої способи переучування – а такі способи напевно є. У цьому ми перевершували їх. На жаль, перевершували. Майже всі з нас були більш Тьмяними, ніж Тьмяні.

І все почалося значно швидше, ніж я припускав. Бо я чекав ритуалу – а його не було; бо я чекав обряду – і його теж не було. Привітань, прокльонів, бодай чого-небудь – нічого не було.

Високий старий підкинув у повітря свою сокиру, сплеснувши в долоні – і, перш ніж він її піймав, Емрах іт-Башшар вибіг на середину залу, і в його руці дзвінко співав Пояс Пустелі, нахиляючись до Фарізи.

Радісно запищала Кунда Вонґ, і оскалена Фаріза, забувши про все, кинулася на Емраха.

Вони зустрілися якраз навпроти мене. І я ще встиг подумати що уявляв