Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

- Нічого собі! – свистить Ваня. – Ви… це… адресою походу помилилися…

А я вже знаю, ні, на жаль, не помилились. Даремно я думала, що рідні стіни захищають. Псих скрізь пролізе, а якщо не пускають, нахабно виламає двері.

Особисто він не з'явився. Вже дякую. Але ні на мить не дає про себе забути. Двоє чоловіків у строгих костюмах із ввічливими усмішками заносять незліченні пакети до нас у передпокій. А коли там місце закінчується, заносять до кімнати.

Вони діють так швидко і злагоджено, поки я відходжу від шоку, вже вся квартира потопає у подачках звірюги.

- Припиніть це негайно! Заберіть! Нам того не треба! – кричу, беру один із пакетів і хочу віддати назад їм у руки.

- Почекай, Олено! - зупиняє мене чоловік. - Треба розібратися в усьому.

Ох, Ваню, тобі якраз краще в цьому ніколи не розбиратися.

- Станіславе Юрійовичу, приносить свої найглибші вибачення, - видає один із мужиків.

– Хто? - чоловік переводить погляд то на мене, то на нього. - Ти знаєш про кого він?

– Знаю, – опускаю голову.

- І? – Ваня ходить між пакетами, розкриває їх. - Це все фірма! Натура! Не підробка! – крутить у руках жіночу кофтинку. - За що така щедрість?

- Станіслав Юрійович домовлявся про оптову партію фруктів з Оленою. Але переговори пішли не в те русло. Таким чином, шеф вибачається, - випалив завчену фразу кур'єр вірюги.

Хто повірить у такі брехні?! Нічого розумнішого псих не придумав?

- Ого, Оленко, які важливі шишки у тебе на ринку затарюються! А ти мовчала! - Чоловік обіймає мене і цілує у щоку.

Поки я збентежено думаю, що з цим усім робити. Чоловіки йдуть. Застав мене звірюга зненацька. І я тепер бути?

Дивлюся на покупки, і тут далеко не тільки ті речі, які він вибрав. Тут багато іграшок, ляльок, є великий плюшевий ведмедик із червоним бантом на шиї. Ганночці цілий день доведеться все розпаковувати, справжній рай.

Стоп! А ми що це лишаємо? Мої речі… справа десята. А ось уявляю обличчя донечки, коли вона почне відкривати подарунки. Вона ж про ці ляльки давно мріяла. А як це важко кожен день усвідомлювати, що не можеш здійснити мрію коханої дитини? На одну ляльку ми могли назбирати. Але тут вся колекція і саме тих, про які вона мріяла дуже давно.

- Щось чоловічого я тут нічого не бачу, - Ваня старанно перебирає пакети, розкидає речі по підлозі. - Дитяче барахло, навіщо так багато… О… а ось це вже цікавіше!

Бере до рук синій пакет із літерою «В». Витягує звідти клоунський ніс та оленячі роги.

- А це... що таке? Тьху, сміття… Ганночці не сподобається.

Ну, Звірюга! Я чудово розумію, до чого цей «подарунок». Стас і тут вирішив принизити мого чоловіка. Добре хоч Ваня ні про що не здогадався.

- Нам, напевно, треба повернути це…

- Оленко, дають бери! Ти чого! Такий товстосум вибачається! Ти подивися, які дорогі лахи! Жаль, чоловічого нічого немає, але я знаю, що нам робити. Просто довірся мені!

Він навіть не запитав, за які заслуги нам привезли стільки подарунків. Довіряє мені. Ось воно сімейне щастя. Коли чоловік ні на мить не засумнівався у своїй дружині. А оленячі роги, хай псих сам носить, і про клоунський ніс не забуде!

А раптом, правда, вибачився. Зрозумів, що помилився. І на цьому він зникне з мого горизонту? У такому разі подарунки можна залишити. Мені куртка не завадить, Ганна стрибатиме від захоплення. Спокуса занадто велика. А якщо віддавати, то доведеться чоловікові правду розповідати, а в мене язик не повертається.

Знову дзвінок у двері. Чоловік знову мене випереджає. Я чую його задоволений вигук до того, як бачу, як зовсім інші мужики вносять на нашу кухню чергові пакети з логотипом того ресторану, де ми сиділи з психом. По квартирі поширюються дурманливі запахи. У животі бурчить.

- Станіслав Юрійович, бажає приємної вечері, - повідомляє один із них.

- Передайте йому нашу подяку, - Ваня сяє, зазирає в пакети, свистить, - Оце я розумію… ммм… царська їжа.

– Не варто. Заберіть все це, - мій голос звучить перелякано.

Розумію, що ні Ваня, ні ці чоловіки не послухають мене. Та й знову дивне бажання в мені прокидається побалувати коханих. Нехай і з допомогою психа. Але ж він мені стільки крові споганив! І якщо це щирі вибачення, я готова все забути.

Думаю, він уже поїхав. Від цієї думки в грудях неприємно коле, мене охоплює жаль. Дуже дивне відчуття. Маячня. Забагато емоцій за цю добу.

А в голові звучить його голос: «А ти ж так і не поїла». Наполегливо так звучить і дбайливо.

- Так швиденько біжи за Ганною. Я тут поки пошаманю, до вашого приходу буде сюрприз!

- Рано ще... у неї заняття... я думала швидко щось перекусити, дуже голодна, - кажу, поки чоловік допомагає мені вдягнути курточку. До нових речей поки що не дозволяю собі доторкнутися.

Від голоду у мене слабкість, шлунок скручує. Донечку забирати через дві години. Зараз у неї заняття з гімнастики. Все одно сидітиму і чекатиму, поки малюків відпустять.

Адже п'ять хвилин нічого не змінили б... Але ж і Ваня хоче нам щось приємне зробити. Вже уявляю душевний сімейний вечір.

- Нагуляєш апетит! Повір ти не пошкодуєш! – весело мені підморгує.

У саду все було так, як я й передбачала. Довелося чекати більше години, поки діти звільняться. Моє маля вибігло до мене і відразу обійматися. Розповідає новини за день, хвалиться своїми успіхами, а я намилуватися не можу на свою принцесу. Не втрималася і сказала, що вдома на неї чекають подарунки.

Коли відчиняю двері, випускаю сумку, пригортаю донечку до себе. Мотаю головою і нічого не розумію. В мене знову шок.