Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

8

I took the book and so the old man vanished.

John Lyly, Endymion: or, the Man in the Moon[10]

Коли Страйк стоячи їхав одну станцію метро до офісу Елізабет Тассел (під час таких коротких поїздок він не міг розслабитися і стоїчно приймав навантаження на штучну ногу, оберігаючи її від трусіння поїзда), то подумав, що Робін не дорікнула йому за те, що взявся до справи Квайна. Звісно, їй і не личило дорікати своєму начальнику, але вона відмовилася від значно вищої оплати, щоб лишитися в нього, й було б цілком резонно з її боку очікувати, що тільки-но борги буде сплачено, Страйк як мінімум підніме їй платню. Робін була незвичайна, бо не критикувала його ні словом, ні мовчанням: єдина жінка у Страйковому житті, яка не виказувала бажання якось виправити його чи вдосконалити. Жінки, за його досвідом, часто вважали відчайдушні спроби змінити чоловіка за найвищий вияв любові.

Отже, за сім тижнів вона вийде заміж. Лишилося сім тижнів, а тоді вона стане місіс Метью... якщо Страйк і чув колись прізвище її нареченого, то забув.

Чекаючи на ліфт на Гудж-стріт, Страйк відчув несподіване шалене бажання подзвонити отій брюнетці, що розлучалася з чоловіком — і доволі чітко дала зрозуміти, що не проти такого розвитку подій,— з тим, щоб увечері переспати з нею на її, як він собі уявляв, м’якому і просоченому парфумами ліжку в Найтсбриджі. Але не встигла ідея з’явитися, як уже була відкинута. Такий учинок був би божевіллям; це навіть гірше, ніж узятися до пошуків зниклої людини, за які йому навряд чи хтось заплатить...

От навіщо, власне, спитав себе Страйк, опускаючи голову під дошкульним дощем, він марнує час на Оуена Квайна? І за кілька секунд роздумів дав собі відповідь: цікавість і, може, ще щось невловне. Ідучи вниз по Стор-стріт, видивляючись крізь зливу шлях і обережно ставлячи ноги на слизьку бруківку, Страйк вирішив, що його сприйняття нюансів опинилося в небезпеці через нескінченні варіації на теми любощів і помсти, з якими зверталися до нього багаті клієнти. Він уже давно не шукав зниклих безвісти. Він отримає задоволення, якщо поверне Квайна рідним.

Літературна агенція Елізабет Тассел ховалася серед перероблених на житлові будинки стаєнь з темної цегли в напрочуд тихому глухому провулку, який відходив від залюдненої Говер-стріт. Страйк натиснув дзвінок біля непоказної мідної таблички. Почулися кроки, і блідий молодик у сорочці з відкритим коміром відчинив двері, за якими починалися вистелені червоним килимом сходи.

— Це ви — приватний детектив? — спитав він із сумішшю остраху і захвату. Страйк рушив за ним, крапаючи дощовою водою на витертий килим, піднявся до дверей червоного дерева й увійшов до великого офісу, який колись був, очевидячки, окремо коридором і вітальнею.

Зріла елегантність тут потроху перетворювалася на занедбаність. Вікна запітніли від конденсату, в повітрі плив важкий дух старого цигаркового диму. Під стінами тягнулися численні шафи, що аж лускали від книжок, плісняві шпалери майже повністю зникли під шаром обрамлених карикатур і шаржів на літературні теми. За потертим килимом стояли один навпроти одного два масивні письмові столи — обидва порожні.

— Дозвольте взяти ваше пальто,— запропонував молодик, і тут з-за одного зі столів вискочила налякана тоненька дівчина. В руці вона тримала губку.

— Ральфе, я ніяк його не відчищу! — панічно зашепотіла вона до молодика, який привів Страйка.

— От чорт,— роздратовано промимрив Ральф.— То старий хворий псюра Елізабет наблював у Саллі під столом,— притишено повідав він Страйкові, беручи його мокре пальто і вішаючи на старовинний вікторіанський вішак біля дверей.— Я їй зараз скажу, що ви прийшли... Просто потри ще трохи,— порадив він колезі, пройшов до ще одних дверей червоного дерева і прочинив їх.

— Це містер Страйк, Ліз.

Почувся гучний гавкіт, а далі низький, деренчливий людський кашель, як з легенів старого шахтаря.

— Візьми його,— сказав хрипкий голос.

Двері до кабінету агентки відчинилися, відкривши постать Ральфа, який міцно тримав за нашийник підстаркуватого, але явно ще досить енергійного добермана, і високу, міцної статури жінку років шістдесятьох з великими і безкомпромісно-непривабливими рисами обличчя. Геометрично досконале каре сталевого кольору, чорний костюм аскетичного покрою і червона помада надавали їй певного шику. Її оточувала аура величі, яка в успішних жінок старшого віку замінює сексуальну привабливість.

— Виведи його погуляти, Ральфе,— сказала агентка, не зводячи темних, мов маслини, очей зі Страйка. За вікнами досі періщив дощ.— І не забудь про пакети для лайна, у нього сьогодні щось із животом. Заходьте, містере Страйк.

З виразом огиди її помічник вивів з кабінету великого собаку — морда чисто як в Анубіса; коли Страйк і доберман проходили один повз одного, собака виразно загарчав.

— Саллі, кави,— кинула агентка переляканій дівчині, яка заховала губку. Та підскочила і зникла за дверима позаду її столу. Страйк сподівався, що вона добре помиє руки, перш ніж робити напої.

Тісний офіс Елізабет Тассел був ніби концентрованою версією приймальні: тут тхнуло цигарками та старим псюрою. Під столом виднілася твідова лежанка для собаки; стіни рясно вкривали старі фотографії та плакати. Найбільший плакат Страйк упізнав: доволі відомий немолодий дитячий письменник на прізвище Пінкельман, який, здається, вже помер. Жестом указавши, що Страйк має зайняти крісло напроти, з якого йому довелося прибрати якісь папери і старі випуски «Букселера», агентка взяла цигарку з коробки на столі, підпалила її оніксовою запальничкою, глибоко затягнулася, а тоді зайшлася в новому нападі деренчливого, задиханого кашлю.

— Отже,— прохрипіла вона, коли кашель ущух і Елізабет змогла повернутися у шкіряне крісло за столом,— Крістіан Фішер мені сказав, що Оуен знову зник, як це в нього заведено.

— Саме так,— підтвердив Страйк.— Він зник того самого вечора, коли ви з ним посварилися через книжку.

Елізабет почала була говорити, але слова вмить розпалися на новий напад кашлю. З глибини її тіла вихоплювалися страшні звуки, ніби її розривало зсередини. Страйк мовчки дочекався, коли напад мине.

— Жах, та й годі,— нарешті зазначив він, коли Елізабет знову перестала кашляти і — як не дивно — знову глибоко затягнулася цигаркою.

— Та грип,— прохрипіла вона.— Ніяк не минеться. Коли Леонора до вас прийшла?

— Позавчора.

— У неї є на вас гроші? — просипіла Елізабет.— Не думаю,