Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

Потім Уте демонструє нам фільм про появу життя на Землі і про Дарвіна, чоловіка, який зробив це відкриття, автора визначення «survival of the fittest».

Я сиджу й думаю про родину Сіндре. З найдобірнішими генами. І раптом дуже сподіваюся, що я на стадії мутації — перший у нашій родині родоначальник спадкового фактору з неймовірно великими біцепсами.

Я дедалі більше усвідомлюю, як важливо бути сильним. Бо лише сильні ВИЖИВАЮТЬ. Навіть Дарвін так вважає.

Після уроку я тягну час, щоб не з усіма вийти з класу. Найбільше тому, що мій олівець закотився під шафу, а ще трохи тому, що біля дверей на мене чекає Уле з книжкою про трутовиків.

Та скільки б я не зволікав, Уле вперто чекає. Зрештою, я здаюся і закидаю торбу на плече. Уте давно пішла, а в класі досі сидить за партою одна-єдина учениця, дівчинка з баскетбольного майданчика. Вона щось запопадливо тре, так шурує, аж голову в плечі увібрала. Коли ж я проходжу повз неї, миттю затуляє парту руками й відвертає голову.

Щось тієї миті падає мені в сам низ живота, бо я встигаю побачити напис на парті. Хтось там написав слово, а вона щосили намагається його стерти.

КАЛОРІНА — ось що було там написано.

ПРИРОДНИЙ ВІДБІР

Батьки Уле ще на роботі. Але в домі досі витають пахощі дріжджової випічки й затишку. Сьогодні я про таке думати ніяк не смію. Тому ми з Уле відразу спускаємося на підвальний поверх. Там чекає бігова доріжка й інші тренажери.

— То сильними стають від бананів? — питає Уле.

— І від сиру, — киваю я. — Якісні протеїни сприяють нарощуванню сильних і твердих м’язів.

Просто поясню: ми говоримо не про внутрішню силу, а про зовнішній її прояв.

— Rectus abdominis? — Уле зачитує пункт тренувального плану, який я уклав.

— М’язи живота — «кубики», — пояснюю я. — Потім перейдемо до біцепсів і мови тіла.

Програма дуже наповнена.

— Ще треба стояти задком до стіни, — раптом каже Уле.

Я ошелешено дивлюся на нього.

— Від цього стають сильними?

— Мама — так, — киває Уле. — Вона так стоїть, доки їй ноги не підкошуються.

Чесно кажучи, я в Уле часто бував, але ніколи не бачив, щоб його мама відпадала від стін. І раптом до мене доходить.

— Ти маєш на увазі стійку на зігнутих під кутом на дев’яносто градусів колінах?

Уле киває.

Найжорстокіша вправа для литкових м’язів. Що ж, це нам теж підходить. Я погоджуюся, і Уле дописує синьою тушшю унизу тренувального плану: «Стійка 90 градусів». Потім він одягає шорти, пов’язує на голову бандану, ми наповнюємо водою дві пляшки.

Спершу ми по хвилині кожний розігріваємося на біговій доріжці, а я відчуваю, як мене наче вже починають розпирати банани з сиром.

— Готовий? — питаю.

— Готовий, — киває Уле, та так енергійно, аж бандана спадає на носа.

Ми беремося до здійснення дива. Стійка на руках зі згинанням і розгинанням колін мала б дати певний ефект. Інтернет-сайт «Качок» пояснює, що вправа схожа на відтискання від підлоги, лише при цьому треба почергово підгинати ноги в колінах до живота. Приблизно як вояки, коли повзуть у багнюці.

На жаль, ми з Уле більше схожі на черепах. Які падають на пузо, приземляючись з якогось підвищення. Бо наші м’язи живота відразу здаються, і не стається ніякого дива, коли ми раз по раз тицяємося носом у підлогу.

— Переходьмо до качання преса лежачи, — сиплю я через силу, розчарований у відсутності див.

А качання — це смертельний номер, якщо хочете знати. Однак я зціплюю зуби й, качаючи прес, думаю про Мартіна.

— А тепер «планка», відтискання на ліктях! — командую я. — Без перепочинку!

Уле покірно слухається, хоч пітніє і хекає. Під час вправи «90 градусів» — теж. Аж коли я командую «Біцепси!», він важко зітхає.

— Може, досить?

— Виживають найсильніші, — наполягаю я. — Так сказав Дарвін!

Ми нарощуємо біцепси в рекордному темпі. Впевнено, цілком у дусі Дарвіна! На найважчих силових тренажерах, з численними повторами. І лише ледь не впустивши тягар собі на великий палець ноги, я зупиняюся.

— Тут головне — не перестаратися, — кажу до Уле.

Відпиваю ковток з пляшки. Рука дрижить так, що я розхлюпую воду на килим.

Згодом ми переходимо до вправ з «мови тіла». Улиного тіла, ясна річ, бо тут треба негайно надолужувати згаяне. Його мова тіла повинна стати якомога крутішою до початку завтрашньої мандрівки. У жодному разі не можна ризикувати, що Уле знову іржатиме, мов кінь. І я нізащо НЕ хочу залагоджувати його проблеми, бо мені треба буде пильнувати за власною крутизною.

(Я ще маю таємний «план Б». Книжку про гриби, яку знайшов на стелажі у Сіґне Салвесен, коли востаннє заходив до неї додому. Здається, таке називається «відволікальним маневром».)

— Почнемо з того, що ти сигналізуватимеш контроль, — кажу я.

Але Уле нічого не сигналізує. Він з тупим нерозумінням просто витріщається на мене.

— Уже забув? Розмашистий крок, впевнений погляд…

Розмашистого кроку важко сподіватися після недавнього сидіння під стіною під кутом 90 градусів. Однак Уле впевнено тупає від бігової доріжки до морозильної камери в іншому кінці підвалу. Надмірно суплячи брови.

— Крокуй впевнено, а не розгнівано, — інструктую я.

Уле тупає назад. Викидає ноги, мовби рахує кроки. Схожий на дурнуватого морського пірата, який полює на закопану десь скриню скарбів.

Я намагаюся бути толерантним.

— Ще трохи додай пихи й самовпевненості!

— Пихи? — Уле тримає рішучий погляд, однак голос звучить безпомічно.

— Ступні ширше розставляй! — командую я. — Носаки назовні!

Уле дуже вправно розвертає носаки назовні, знову тупаючи до морозильника. Але на пихату особу анітрохи не схожий. Більше на Дональда Дака з грізною дощовою хмарою над головою.

Та, з іншого боку, усе нове незвичне.

Мені раптом спадає до голови нова ідея.

— А ще не забувай, що мусиш мати трохи хитруватомудрий вигляд. Але не занадто.

Уле киває. Він задоволено складає пальці пучками докупи, як недавно в бібліотеці.

— Ні, так ти лише демонструєш свою цілісність, — протестую я, хитаючи головою.

Бо тепер Уле схожий на Папу Римського. З банданою на чолі.

— Щоб мати хитромудрий вигляд, тобі треба… — я гортаю на телефоні сторінки сайту «Сигнали» і цитую: «…схилити голову праворуч, щоб надати собі інтелігентного вигляду, а ліворуч — щоб видаватися привабливою».

Під текстом зображена жінка, але ж мова тіла стосується усіх без винятку, я сподіваюся.

— ОК, — Уле схиляє голову набік.

Він далі схожий на дуже доброго знавця грибів.

— Ого! Ви почали тренуватися?

Нагорі, у кухні, стоїть тато Уле у фартуху й захоплено на нас дивиться.

На мікроскопічну щасливу секунду я повірив, що мої м’язи стали помітніші, але відразу розумію: нас видає бандана Уле.

Мені зовсім не хочеться пояснювати татові Уле, ЧОМУ тренуємося.

— Ми подумали, що вже час подбати про своє тіло, — знічено кахикаю я.

Потім ми вечеряємо спагеті карбонара разом з батьками Уле, а я не можу згадати, добре це чи зле для біцепсів, їсти масну їжу. Але вечеря дуже смакує, хай навіть мої біцепси дрижать від перенапруги щоразу, як я підношу виделку до рота.

Мама Уле наливає сік.

— Завтра ви вирушаєте в мандри! — каже вона.

Я давлюся погано прожованим шматочком бекону. А тільки-но все було