Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– То ти віриш у це, Лене?! О, як ти можеш! Я переконана, Лоренс ніколи не зірвав би жодної волосинки з його голови.

– Ти забула, що я зустрів його біля самої хвіртки. Він мав вигляд божевільного.

– Нехай і так! Але вбити він нікого не міг.

– Це також пояснює історію з годинником, – сказав я. – Лоренс, певно, поставив стрілки назад на 6:20 з думкою створити для себе алібі. Ти ж знаєш, що інспектор Слек потрапив у цю пастку.

– Ти помиляєшся, Лене. Лоренс знав, що цей годинник поспішає на п’ятнадцять хвилин. «Наш вікарій не хоче нікуди запізнюватися!» – мав звичай казати він. Лоренс ніколи б не помилився, поставивши стрілки назад, на 6:22. Він поставив би їх на ймовірніший час – скажімо, за чверть до сьомої.

– Він міг не знати, коли Протеро прийшов сюди. Або просто забув, що годинник поспішає.

– Ні, якщо ти замислив убивство, мусиш поставитися з пильною увагою до таких речей.

– Ти нічого не знаєш про це, моя люба, – лагідно заперечив я. – Ти ніколи нікого не вбивала.

Перш ніж Ґрізельда встигла мені відповісти, на стіл, за яким ми снідали, впала тінь і дуже приязний голос сказав:

– Сподіваюся, ви не подумаєте, що я вдерлася до вас нахабно. Прошу вас пробачити мені. Але за тих сумних обставин, які склалися…

Це була наша сусідка – міс Марпл. Ми чемно відповіли, що вона анітрохи нам не заважає, і, почувши ці слова, вона увійшла в засклені двері. Я підсунув для неї стілець. Вона була така збуджена, що її щоки зарожевіли.

– Це жахливо, чи не так? Бідолашний полковник Протеро. Можливо, він був не надто приємним чоловіком і його не дуже любили в селі, але все одно його смерть засмучує. І якщо я не помиляюся, то його застрелили тут, у кабінеті церковного дому, чи не так?

Я відповів їй, що так, вона не помиляється.

– Але ж наш любий панотець не був тут присутній, правда ж? – запитала міс Марпл, звертаючись до Ґрізельди.

Я пояснив їй, де я був.

– Містера Денніса сьогодні тут немає? – запитала міс Марпл, озираючись навкруги.

– Денніс уявив себе детективом-аматором, – сказала Ґрізельда. – Він страшенно збуджений тим, що знайшов слід від ноги на одній із клумб, і, думаю, пішов до поліційного відділка повідомити про свою знахідку.

– О Господи, – сказала міс Марпл. – Така дивна історія і стільки шуму вона наробила! А містер Денніс думає, він знає, хто скоїв убивство. Я думаю, ми всі переконані в тому, що знаємо це.

– Ви вважаєте це очевидним? – запитала Ґрізельда.

– Ні, моя люба, я так не вважаю. Навпаки, я думаю, кожен підозрює когось іншого. Ось чому так важливо мати докази. Я, наприклад, цілком переконана, що знаю, хто це зробив. Але мушу зізнатися, у мене немає щонайменшого доказу. Я знаю, треба бути дуже обережним у тому, що ти кажеш, коли виникають такі ситуації, бо тебе можуть звинуватити в умисному наклепі, чи не так? Тому я налаштувалася бути надзвичайно обережною в розмові з інспектором Слеком. Він надіслав повідомлення, що прийде сьогодні вранці побачитися зі мною, але він щойно зателефонував мені й сказав, що необхідність у нашій зустрічі відпала.

– Думаю, після арешту вона й справді для нього відпала, – сказав я.

– Після арешту? – Міс Марпл нахилилася вперед, її щоки ще більше зарожевіли від збудження. – Я не чула, що відбувся якийсь арешт.

Надто рідко буває, щоб міс Марпл була гірше поінформована, аніж ми, тому я не мав ані найменшого сумніву, що їй усе відомо про подальший розвиток подій.

– Схоже, ми з вами говорили про різні речі, – сказав я. – Атож, арешт відбувся, заарештували Лоренса Реддінґа.

– Лоренса Реддінґа? – Міс Марпл здавалася дуже здивованою. – Я ніколи не подумала б…

Ґрізельда урвала її схвильованим голосом:

– Я не можу повірити в це навіть тепер. Навіть тепер, коли він зізнався.

– Зізнався? – перепитала міс Марпл. – Ви кажете, він зізнався? Диво та й годі! Виходить, я нічого не розуміла!

– Я не можу позбутися відчуття, що то був нещасний випадок або щось подібне, – сказала Ґрізельда. – Тобі так не здається, Лене? Я хочу сказати, той факт, що він сам зізнався в убивстві, веде до такого висновку.

Міс Марпл енергійно нахилилася вперед.

– То він сам зізнався, кажете?

– Так.

– О, – сказала міс Марпл, глибоко зітхнувши. – Я така рада, така дуже рада.

Я з подивом подивився на неї.

– Це свідчить про те, що він щиро розкаявся, – припустив я.

– Розкаявся? – Міс Марпл здавалася вкрай здивованою. – Але ж, любий панотче, ви не можете думати, що він справді винний?

Настала моя черга з подивом витріщитися на неї.

– Але ж, якщо він зізнався…

– То це є очевидним доказом, хіба ні? Я хочу сказати, доказом того, що він цілком непричетний до вбивства.

– Ні, – заперечив я. – Можливо, я геть тупий, але я не бачу цього доказу. Якщо ви не скоїли вбивства, то не розумію, який вам сенс навішувати його на себе.

– О, звісно ж, така причина існує, – сказала міс Марпл. – Вона цілком природна. Для будь-якого вчинку причина існує, хіба ні? А молоді люди мають такі гарячі голови і часто схильні вірити в найгірше.

Вона обернулася до Ґрізельди.

– А ви зі мною згодні, чи не так, моя люба?

– Я… я не знаю, – сказала Ґрізельда. – Не знаю, що тут і думати. Я не можу пояснити, чому Лоренс має поводитися, як круглий ідіот.

– Якби ти бачила його обличчя вчора ввечері… – почав я.

– Розкажіть мені, – попросила міс Марпл.

Я розповів їй, як повернувся вчора додому, і вона уважно вислухала мою розповідь.

Коли я закінчив, вона сказала:

– Я знаю, що іноді міркую по-дурному й не розумію події так, як треба їх розуміти, але й ваш погляд мені здається незрозумілим. Я думаю, якщо молодий чоловік налаштувався вчинити великий злочин, забравши життя у свого ближнього, то він не буде розгубленим і збентеженим після того, як його скоїть. Це буде добре обміркованою й холоднокровною акцією й, хоч убивця може бути трохи схвильованим і може припуститися якоїсь дрібної помилки, я не думаю, щоб він прийшов у стан такого збудження, який ви описуєте. Нелегко уявити себе на місці такої людини, але не бачу, щоб я могла довести себе до нестями.

– Ми не знаємо, якими були обставини, – заперечив я. – Якщо між ними виникла сварка, постріл став наслідком спалаху пристрастей і Лоренс міг бути приголомшений тим, що він учинив. Власне кажучи, я волію думати, що саме це й сталося.

– Я знаю, мій любий містере Клемент, що ми полюбляємо дивитися на речі під багатьма кутами. Але людина мусить бачити факти такими, якими вони є, ви зі мною згодні? І мені не здається, що факти підтримують те витлумачення, яке ви їм хочете накинути. Ваша служниця ясно підтвердила, що містер Реддінґ був у вашому будинку не довше, як дві хвилини, а цього часу замало для виникнення сварки, про яку ви говорите. А крім того, я так розумію, що полковник був застрелений у задню частину голови,