Читати книгу - "Вибрані твори. Том I"

Сержант (з iнстинктивною повагою чи то до чорного одягу, чи то до бездоганних манер Рiчарда). Мабуть, нi, сер. Хiба тiльки армiйського капелана. (Показуючи наручники). Прошу пробачити, сер, але служба...

Рiчард. Цiлком розумiю, сержанте. Ну, що ж? — я цього не соромлюся. Щиро вдячний вам за вашу делiкатнiсть. (Простягає до нього руки).

Сержант (не надягаючи йому наручникiв). Джентльмен джентльмена розумiє, сер. Чи не хочете ви сказати кiлька слiв вашiй мiсiс, перш нiж пiти?

Рiчард (посмiхаючись). О, адже ми ще побачимось, перед тим як... е-е... (розумiючи: «перед тим, як мене повiсять»).

Сержант (вголос удавано весело). Звичайно, звичайно! Ледi не має жодної пiдстави турбуватися. Але все ж таки... (Знизивши голос, щоб чув лише Рiчард). Це — ваша остання нагода, сер.

Якусь мить вони багатозначно дивляться один на одного. Потiм, глибоко зiтхнувши, Рiчард повертається до Джудiт.

Рiчард (дуже виразно). Моя люба!

Вона дивиться на нього, блiда, жалюгiдна, силкується вiдповiсти, але не може, силкується пiдiйти до нього, та не наважується вiдiйти вiд столу, щоб не впасти.

Цей бравий джентльмен такий добрий, що дає нам хвилинку, аби ми попрощалися.

Сержант делiкатно вiдходить до своїх солдатiв, якi стоять коло дверей.

Вiн хоче приховати вiд вас правду, але краще буде, коли ви знатимете їi. Ви мене слухаєте?

Вона киває головою.

Ви розумiєте, що я йду на смерть?

Вона робить знак, що розумiє.

Пам’ятайте, ви повиннi знайти нашого приятеля, який щойно був тут iз нами. Розумiєте?

Вона ствердно киває головою.

Вживiть усiх заходiв, щоб врятувати його вiд небезпеки. Нiзащо в свiтi не кажiть йому, що саме загрожує менi; а коли вiн про це довiдається, передайте йому, що вiн не може врятувати мене: вони повiсять його, але й мене не помилують. І перекажiть йому, що я так само непохитний у своїй вiрi, як i вiн у своїй, i вiн може покластися на мене до кiнця. (Повертається, щоб iти, але зустрiв погляд сержанта, який дивиться неначе б пiдозрiло. Пiсля хвилинного роздуму, пустотливим рухом повертається знову до Джудiт i каже з ледве помiтною усмiшкою на серйозному обличчi). А тепер, дорога моя, боюсь — сержант не повiрить, що ти мене любиш, як вiддана дружина, якщо ти не поцiлуєш мене на прощання. (Наближається до неї, простягає до неї руки. Вона, вiдступивши вiд столу, майже падає йому в обiйми).

Джудiт (слова душать її). Я повинна... це вбивство!

Рiчард. Нi, тiльки поцiлунок! (Тихо додає). Ради нього.

Джудiт. Я не можу. Ви мусите...

Рiчард (обiймає її, пройнятий спiвчуттям до її вiдчаю). Бiдне моє дiвчатко!

Джудiт з раптовою рiшучiстю мiцно обiймає його i цiлує; потiм, вислизнувши з його обiймiв, падає на пiдлогу непритомна, нiби цей поцiлунок убив її.

Рiчард (поспiшно пiдходячи до сержанта). Ну, сержанте, швидше, доки вона не прийшла до пам’ятi! Одягайте наручники! (Простягає руки).

Сержант (ховаючи наручники в кишеню). Не треба, сер, я вiрю вам. Ви — молодець. Вам би солдатом бути, сер. Прошу стати всередину. (Солдати стають — один попереду Рiчарда, другий ззаду нього. Сержант вiдчиняє дверi навстiж).

Рiчард (востаннє озираючись). Прощай, дружино! Прощай, мiй доме! Приглушiть барабани! Живо! Марш!

Сержант робить знак першому солдатовi. Всi один по одному швидко виходять з кiмнати.

* * *

Прийшовши додому вiд мiсiс Даджен, Андерсон дивується: у кiмнатi, як йому здається, порожньо i майже зовсiм темно; блимає тiльки вогонь у вогнищi, одна свiчка догорiла, а друга — ось-ось догорить.

Андерсон. Що ж це таке?.. (Кличе). Джудiт!.. (Пiдходить до шафи, дiстає з шухляди свiчку, засвiчує її вiд недогарка, що блимає на столi; при її свiтлi з подивом бачить неторкану їжу. Потiм встромляє свiчку у свiчник, скидає капелюха, збентежено чухає потилицю. Це примушує його нахилити голову, i тодi вiн помiчає Джудiт, яка нерухомо, iз заплющеними очима лежить на пiдлозi. Вiн кидається до неї, стає на колiна, пiднiмає її голову). Джудiт!

Джудiт (прокидаючись — її непритомнiсть перейшла в сон, як наслiдок утоми вiд пережитих страждань). Що? Ти мене кликав? Що таке?

Андерсон. Я щойно прийшов i от бачу — ти лежиш отут, на пiдлозi, свiчки догорiли, чай у чашках захолонув. Що трапилось?

Джудiт (досi ще не зовсiм опритомнiвши). Не знаю. Я спала? Мабуть... (розгублено уриває мову). Не знаю...

Андерсон (зi стогоном). Хай простить менi господь, що я покинув тебе тут одну з цим негiдником! (Джудiт пригадує все. У розпачi, скрикнувши, вона схоплює його за плечi; зводиться на ноги; вiн пiдводиться разом з нею; нiжно бере її в обiйми). Бiдна моя дитино!

Джудiт (рвучко пригортається до нього). Що менi робити? О Боже, що менi робити?

Андерсон. Заспокойся, заспокойся, моя люба, моя єдина! Це моя провина. Тепер тобi нiчого не загрожує; адже ти не забилася, правда? (Випускає її з обiймiв, щоб побачити, чи вона може сама встояти на ногах). Ну от, усе гаразд. Аби ти була цiла i здорова, все iнше не має значення.

Джудiт. Так, так, так! Я цiла i здорова.

Андерсон. Дякую за це Господу! Ну а тепер (веде її до крiсла i садовить поруч себе) сiдай i вiдпочинь. Ти можеш розказати менi про все завтра. Або (невiрно зрозумiвши її розпач) — ти i зовсiм нiчого не розкажеш, якщо тобi це тяжко. Ну, ну! (Весело). Я заварю тобi свiженького чаю, це пiдкрiпить тебе. (Пiдходить до столу, виливає чай iз чайника у полоскальницю).

Джудiт (напружено). Тонi!

Андерсон. Що, люба?

Джудiт. Чи не здається тобi, що все це нам лише сниться?

Андерсон (озирається на неї, знову охоплений тривогою, але, зовнi спокiйний i веселий, дбайливо заварює свiжий чай). Може i так, моя люба. Але так само тобi може приснитися i чашка чаю.

Джудiт. Нi, облиш, не жартуй! Ти не знаєш!.. (У розпачi затуляє обличчя зчепленими руками).

Андерсон (неспроможний стримуватися далi, пiдходить до неї). Люба моя! Що таке? Я не можу бiльшевитримати, ти повинна сказати менi. В усьому винен я, я був не при розумi, коли довiрився йому.

Джудiт. Нi, не кажи так. Ти не повинен цього казати. Вiн... О, нi, нi! Я не можу. Тонi, не говори до мене. Вiзьми мої руки... обидвi руки. (Вiн, дивуючись, бере її за руки). Примусь мене думати про тебе, а не про нього. Загрожує