Читати книгу - "Володар Туману"

— Стривай, — урвав його Макс. — А до чого тут твій дідусь?

— Зараз поясню, — провадив далі Роланд. — Як я вже сказав, цей містер Каїн — хоча це несправжнє його ім’я — приховував багато чого. Дідусь уже давно йшов по його слідах. Вони мали давні порахунки, і дідусь вирішив, що, коли містер Каїн зі своїми спільниками перетне канал, то шанс упіймати їх розвіється назавжди.

— Тому він сів на «Орфея»? — запитав Макс. — Зайцем?

Роланд ствердно хитнув головою.

— Я дечого не розумію, — мовила Алісія. — Чому він не звернувся до поліції? Адже він був інженером, а не поліцейським. І які порахунки він мав із тим містером Каїном?

— Можна я закінчу оповідь? — запитав Роланд.

Макс і Алісія водночас погодилися.

— Отож він сів на корабель. «Орфей» вийшов у море опівдні й мав прийти у порт призначення вночі, але справа ускладнилася. Опівночі налетіла буря й погнала корабель до берега. «Орфей» наразився на рифи й за лічені хвилини затонув. Дідусь урятувався, бо переховувався в рятівному човні. Всі інші загинули.

Макс проковтнув слину.

— Ти хочеш сказати, що їхні тіла досі там, унизу?

— Ні,— відповів Роланд. — На світанку наступного дня берег на кілька годин оповив туман. Тутешні рибалки знайшли мого дідуся саме тут — він був напівпритомний. Коли туман розвіявся, кілька рибальських човнів прочесали місце корабельної аварії. Але так-таки не знайшли жодного тіла.

— Але ж… — прошепотів Макс.

Роланд жестом звелів, аби той дав йому договорити.

— Дідуся відвезли до селищної лікарні, кілька днів він марив. А коли одужав, вирішив на знак вдячності за те, що про нього подбали, побудувати над скелями маяк, аби такі трагедії більше не повторювалися. З часом він зробився доглядачем маяка.

Коли Роланд закінчив свою оповідь, всі троє майже хвилину мовчали. Потім Роланд обмінявся поглядами з Алісією, а тоді з Максом.

— Роланде, — мовив Макс, докладаючи зусиль, щоб підібрати слова, які б не образили приятеля, — в цій історії щось не сходиться. По-моєму, дідусь не все тобі розповів.

Роланд якусь мить мовчав. Тоді злегка усміхнувся, подивився на друзів і повільно кілька разів ствердно кивнув.

— Я знаю, — пробурмотів він. — Я знаю.

* * *

Марно силкуючись зсунути клямку, Ірина відчула, що у неї тремтять руки. Затамувавши подих, вона обернулася й щосили натиснула на двері. Дівчинка не могла відвести очей від ключа, що провертався в замковій шпарині шафи.

Нарешті ключ спинив свій рух і — виштовханий невидимими пальцями — впав на підлогу. Дверцята шафи почали поволі прочинятися. Ірина зітхнула. Це був кіт. Усього-на-всього кіт. На якусь мить дівчинці здалося, що її серце зупиниться від страху. Вона опустилася навколішки, щоб узяти кота на руки, але завважила, що позаду нього, у глибині шафи, є хтось іще. Роззявивши рота, кіт пронизливо засичав, мов змія, а тоді знову розчинився в темряві разом зі своїм хазяїном. У мороці заясніла посмішка, і в дівчинку втупилися двоє блискучих, мов розплавлене золото, очей. А голоси тим часом злагоджено повторювали її ім’я. Ірина щосили заверещала та знову штовхнула двері; цього разу вони піддалися, дівчинка вилетіла в коридор і впала на підлогу. Не гаючи ні секунди, вона кинулася сходами вниз, відчуваючи на своїй потилиці холодне дихання невідомих голосів.

За мить заціпеніла Андреа Карвер побачила, як її дочка Ірина, нажахана до смерті, падає зі сходів. Матір гукнула її, але було вже пізно. Дівчинка котилася, наче лантух, до останньої сходинки. Андреа Карвер метнулася до неї, взяла доньчину голівку в руки. По чолу дівчинки цебеніла цівка крові. Помацавши шию дочки, матір відчула слабкий пульс. Намагаючись перебороти істерію, Андреа Карвер підняла дочку і спробувала обдумати, що їй робити далі.

Поки неймовірно повільно спливали найгірші п’ять секунд її життя, Андреа Карвер глянула вгору. На горішній сходинці сидів Іринин кіт і пильно дивився на неї. Якусь частку секунди вона витримувала лихий і злостивий погляд кота, а потім, відчуваючи на своїх руках тріпотливе тільце дочки, оговталася й побігла до телефону.

Розділ сьомий

Коли Макс з Алісією і Роландом дісталися будинку на узбережжі, автівка лікаря ще стояла там. Роланд запитально подивився на Макса. Алісія зістрибнула з велосипеда й побігла на ґанок, певна, що сталася біда. Блідий Максимільян Карвер з осклянілими очима зустрів їх біля дверей.

— Що сталося? — пробурмотіла Алісія.

Батько обійняв її. Коли руки Максимільяна Карвера оповили її, Алісія завважила, що вони тремтять.

— З Іриною нещастя. Вона в комі. Ми чекаємо на машину швидкої допомоги, щоб відвезти її до лікарні.

— З мамою все гаразд? — простогнала Алісія.

— Вона в домі. З Іриною та лікарем. Тут нічого більше не можна вдіяти, — голос годинникаря лунав пригнічено, стомлено.

Роланд, який мовчки незрушно стояв біля ґанку, проковтнув слину.

— Вона одужає? — спитав Макс і подумав, що за цих обставин його запитання безглузде.

— Цього ми не знаємо, — проказав Максимільян Карвер, марно силкуючись усміхнутися дітям, — подивлюсь, чи не треба чогось твоїй матері,— і з цими словами знову зайшов у дім.

Приятелі залишилися мовчки стояти біля ґанку. Мовчанку порушив Роланд.

— Мені шкода…

Алісія хитнула головою. Невдовзі на дорозі з’явилася машина швидкої допомоги й наблизилася до їхнього дому. Лікар вийшов назустріч. За кілька хвилин двоє санітарів на ношах винесли з будинку загорнуту в ковдру Ірину. Макс побачив біле, як крейда, обличчя молодшої сестри і відчув, що всередині у нього все обірвалося. Андреа Карвер із кам’яним лицем і запаленими почервонілими очима сіла в машину швидкої допомоги й кинула розпачливий погляд на Алісію та Макса. Санітари поквапно зайняли свої місця. Максимільян Карвер підійшов до старших дітей.

— Мені не хочеться залишати вас самих. У селищі є невеличкий готель, можливо…

— З нами нічого не трапиться, тату. Не турбуйся, — запевнила Алісія.

— Я зателефоную з лікарні й залишу вам номер. Не знаю, скільки ми будемо відсутні. Не знаю, чи є щось таке…

— Іди, тату, — Алісія обійняла батька. — Все буде гаразд.

Максимільян Карвер востаннє крізь сльози усміхнувся дітям і сів до машини. Троє приятелів мовчки дивилися, як губляться вдалині вогники фар швидкої допомоги, а тим часом на червоному запиналі сонячного заходу блякли останні промені.

— Все буде гаразд, — повторила про