Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Породжені хтивістю, Ксенія Євчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Породжені хтивістю, Ксенія Євчук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Породжені хтивістю" автора Ксенія Євчук. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 45
Перейти на сторінку:
Розділ 7

Слова, написані на листку досі вражали мене. Тіло терлось об тканину джинсів.
Де ж я забула труси?
Дорога додому була без пригод.
Це дивина.
До мого 18-ти-річчя залишалось небагато. 
Але вік нічого не змінить.
Я досі не знайшла своє кохання. І взагалі. Кохання? Яке кохання, якщо я думаю про Даніра. Про покидька звичайно також. Можливо, про покидька я думаю більше, але мій викладач надто сексуальний, щоб виходити із моєї голови.

Ввечері Кейт все розповіла мені.
Ми розмовляли приблизно три години. Про все на світі.
Від початку до кінця я сиділа з роззявленим ротом, тому зараз щелепа затерпла. В голові я уявляла їх разом. Кейт Кадорна і Джеймс Нантейль. Якщо з'єднати їх в одне, то наш світ рознесе на частинки.
По розмові я зрозуміла, що Кейт ще з дитинста ненавидить його. Як і він її. Але ж боже, я закохана в троп "від ненависті до кохання". Кому, як не мені знати, що через якийсь час вони будуть трахатись до втрати пам'яті.
Якраз про трах. 
Я вирішила знову написати покидьку першою. І чим я тільки думаю?
Я: -Чи можна нарешті дізнатись, що тобі від мене потрібно?
Він миттєво переглянув.
Я: -Ти колись виходиш з нашої переписки?
Покидьок: -1-не можна. 
Покидьок: -2-тільки тоді, коли 1 на 1 із тобою.
Я: -Чому не можна? Я маю знати. 
Покидьок: -Не забивай свою голову дурницями.
Я: -Ти можливо не розумієш, але ти подібний на сталкера. Знаєш хто це?
Покидьок: -Все нормально. Моя мати колись також вийшла за сталкера. Це спадкове.
Покидьок: -Готуйся.
Я: -Фу, я ніколи не одружусь із тобою.
Покидьок: -Нагадаєш мені це через два роки, добре?
Я: -Ти думаєш, що я до того часу не вб'ю тебе?
Покидьок: -Ти закохаєшся в мене.
Я: -О так, моє улюблене. Ні.
Покидьок: -В тебе є два варіанти. 
Покидьок: -Перестати відгризатись, інакше я тебе трахну, або продовжувати огризатись, і в цьому випадку буде та ж сама ситуація, що й в першому. Що обереш?
Я: -Оберу заблокувати тебе "середній палець".
Покидьок: -Подивись в вікно.
Ні.
Я: -Сталкер повертається?
Покидьок: -О так, mon chaton, і в тебе дуже мало часу.
Я: -Що це означає?
Покидьок: -За 10 хв. ти маєш спуститись до мене. 
Покидьок: -Покатаємось.
Я: -На чому?
Покидьок: -Я чекав на це запитання. "емоджі з посмішкою".
Я: -"середній палець".
Покидьок: -В тебе в запасі залишилось 9 хв.
Покидьок: -Просто нагадую.

Моя воля, я б вбила його. Звичайно, після того, як він візьме мене. Але вбила б. Однозначно.
Я натягую на себе чорний топ, зручні штани і червоний жилет.
Підмальовую губи червоною помадою і спускаюсь сходами вниз.
Він чекає. 
Дверка машини з моєї сторони відчинена, тому я тихо сідаю і складаю руки на грудях.
Він нахиляється через мене і зачиняє двері.
Маска на його обличчі та сама. Видно тільки колір очей. До біса знайомий колір очей.
Я зиркаю на нього, коли він пише мені повідомлення:
Покидьок: -Як це можливо, що ти просто взяла і послухалась мене, а не викликала всі поліції цього штату, щоб мене посадили? Не боїшся?
Я відриваюсь від телефону і посміхаюсь йому.
-Чесно? Я просто надто крута, щоб боятись величезного хлопця в масці.
Він продовжує друкувати.
Покидьок: -Чи ти просто хочеш відчути моє величезне тіло на собі?
-Так, просто горю від бажання. Що ми збираємось робити?
Покидьок: -Я завезу тебе в ліс і виконаю твоє бажання.
-Це був сарказм, розумнику.
Покидьок: -Здається, ти не зрозуміла, що зі мною не варто жартувати.
Досить.
Я збираюсь відчинити двері і піти геть.
Замок клікає і машина заводиться.
Мене відкидає на спинку сидіння, коли машина зі швидкістю цунамі рушає.
-По-твоєму я казала, що збираюсь помирати?
Він мовчки дивиться вперед.
-Ти взагалі вмієш говорити? Боже. Ти німий?
Він натискає кнопку сенсору і нас приглушує гучна музика.
Він підкручує звук, щоб перестати чути мій голос.
Я дую губи і відвертаюсь до вікна.
Справді не розумію, чому я таки не викликала поліцію.
Або ж подзвонила татові.
Та будь-що, щоб не їхати з ним.
А, згадала. Я люблю пригоди.

Ми їхали приблизно хвилин десять.
Я послухала три нові пісні.
-В тебе дуже застарілий смак на музику, ти це знаєш? -сказала я, коли ми нарешті доїхали.
Він витягнув ключі і перевів на мене погляд.
Я посміхнулась.
-Невже під маскою сорока-річний генгстер?
Він нахиляється над телефоном.
Покидьок: -Дуже смішно.
Я регочу від його похмурості і він виходить з машини.
За секунду дверка з моєї сторони відчиняється і він відступає. Я піднімаюсь з сидіння і розглядаю навколишній простір.
Ми справді десь в лісі. Біля галявини.
-Ти вирішив вбити мене? 
Він не відповідає.
-Міг би попередити. Я б застереглась.
Він щось буркнув про себе і пішов вперед. Мені не залишилось нічого, як піти за ним.
Якийсь час ми мовчки йшли. Я старалась вспіти за його великими кроками.
Ми дійшли до темного маленького будинку.
Він засунув один ключ в двері.
Потім ще один.
Я подивилась, чи немає окрім нас тут ще когось.
Двері відчинились і він повернувся до мене.
-О, якщо ти думаєш, що я піду з незнайомцем в темне приміщення, то ти ідіот.
Я побачила, як його тіло напружилось.
Він підійшов до мене і стиснув мій зап'ясток.
-В мене справді немає вибору?
-Справді. Немає вибору.
Я шпортаюсь, коли він тягне мене.
Цей голос.
Або мої мізки перестали варити, або це Данір.
І я не знаю, що з цього гірше.
Він тягне мене досередини.
Двері за нами зачиняються і ми спускаємось сходами вниз.
-Можна спитати, ти часом не мій викладач?
Він стискає мій зап'ясток сильніше.
Ще декілька сходинок і я чую музику. Чим дальше ми йдемо, тим гучніша музика.
І голоси.
Де ми?
-Значить мене не одну збираються вбивати? Чудово.
-Заткнись.
Голос грубіший. Можливо мені все ж здалось. Але очі. Це ж очі Даніра. 
Я шпортаюсь об сходинку і покидьок ловить мене.
Його м'язисті руки обхоплють мене за талію.
-Скажи, ти збоченець? Ми будемо грати в Бдсм ігри?
Він тисне моє тіло і піднімає мене. Закидує на плече і несе вниз.
Я кричу від шоку і штовхаю його в спину.
-Ти хочеш, щоб ми впали?
-Добре, що ти вже не німий, але я хочу, щоб ти відпустив мене!
Він не відпускає.
Я бачу останню сходинку і двері.
Великі темні двері. А зсередини лунає гучна музика. Він штовхає двері і несе мене стіною кудись. Куди? Та хрін його знає.
Я для нього мішок?
Ми заходимо в якийсь коридор з десятками різних дверей.
Темні кольори гарно віддають всю атмосферу.
Він зупиняється біля якихось дверей і відчиняє їх.
Тяжкі кроки і я падаю на диван.
Я зосереджую свій погляд на ньому. Він зачиняє двері на замок і я хмурюсь.
Коли я відкриваю рот, щоб заговорити, він знімає маску зі свого обличчя. Від подиву я втискаюсь в диван.
Я не прогадалась. Це Данір.
Це, Боже, Данір. Мій викладач. Свята діва Марія. Врятуй мене. Будь ласка.
Він повільно крокує до мене і я слідкую за кожним його кроком.
-Ти до біса багато говориш. Я збираюсь заткнути твій рот.
Я ковтаю.
-Як? -мій голос звучить дуже тихо.
Він зупиняється і дістає з кишені льодяник.
Я згинаю брову, коли він кидає його в мою сторону.
-Ось цим. В нас з тобою зараз буде довга розмова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
{ touchstart', function (e) { Reader.stars.sendRating(e.target.value); }); });
1 ... 11 12 13 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Породжені хтивістю, Ксенія Євчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Породжені хтивістю, Ксенія Євчук"