Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Проте ми відчували, що тут — зовсім поруч — щось є. Воно тиснуло на нас із мороку, не давало дихати й ворушитися. Ми почувалися так. ніби зненацька опинились глибоко під водою, й вона дедалі дужче розчавлює, розтрощує нас...  

Першим оговтався Локвуд. Я почула, як він порпається в своєму рюкзаку й дістає ліхтар. Ось він клацнув вимикачем і крутнув регулятор потужності. Лише тепер, у теплому ліхтарному світлі, ми змогли побачити, де опинились.  

Опинились ми, звичайно ж, на горищі, яке скидалося на печеру — широке внизу, воно стрімко звужувалось угорі, під гостроверхим дахом. Торцеві стінки горища були цегляні; в одну з них був вмурований димар, а в другій — видніло високе, проте вузьке вікно. Над нашими головами губились у пітьмі великі перехрещені балки, що тримали на собі тягар даху.  

В одному кутку лежало кілька розтрощених ящиків з-під чаю. Більше в кімнаті не було нічого. Всюди порожньо.  

Тобто   майже    порожньо. На кроквах висіли величезні сітки павутиння — щільні, сірі, важкі, наче покрівлі яток на східному базарі. Там, де краї даху торкалися підлоги, громадилося сміття — було видно, що тут вже давно ніхто не бував. Павутиння, звисаючи з балок, погойдувалось у повітряних потоках, збурених нашими порухами.  

Подекуди на павутинні виблискувала паморозь. Наше дихання перетворювалось на хмаринки білої пари.  

Ми нерухомо стояли на місці. Усім відомо, що павуки мають дивну звичку скупчуватись у місцях потойбічної активності: їх ваблять старі Джерела, де збираються й поволі накопичують міць невидимі й невідомі нам сили. Неприродно великі скупчення павуків — певна ознака присутності давніх і потужних привидів, а павутиння огортає ті місця, звідки до нас приходять духи мерців. Правду кажучи, досі я не бачила павутиння в жодній із тутешніх спалень, однак це ні про що не свідчить — можливо, пані Еванс просто вправно орудувала в кімнатах своєю щіткою.  

Тут, на горищі, все було цілком по-іншому.  

Ми перевірили, що в нас залишилось із знаряддя. Поспішаючи вилізти на горище, Джордж забув свій рюкзак і торбину внизу, а ми з Локвудом уже витратили майже всі свої ланцюги, сіль та залізні стружки. На щастя, в Локвудовій торбині лежали такі необхідні нам срібні печатки, а на поясах у нас залишались каністри з магнієм. До того ж у нас була ще й склянка з черепом. Я поставила її біля відкритої ляди. Обличчя привида ледве проглядало крізь холодну темну плазму.  

—Даремно ви прийшли сюди... —    прошепотів він. — Навіть   я хвилююся, хоч сам уже мертвий.  

Я змахнула рапірою пасма павутиння, що гойдались перед моїм обличчям:  

— Гадаєш, ми мали вибір?.. Коли щось побачиш, дай мені знати.  

Локвуд підійшов до вікна — високого, заввишки майже з нього самого. Зробив дірочку в паморозі, що вкривала шибку, й зазирнув туди.  

— Вікно виходить на вулицю, — сказав він. — Я бачу внизу захисні ліхтарі. Гаразд. Судячи з усього. Джерело повинно бути десь тут. Ми всі це відчуваємо. Треба якнайобережніше відшукати й знешкодити його.  

Пошуки розпочалися. Ми пересувалися, як альпіністи на великій висоті — повільно, обачно. — болісно згинаючись під моторошним тягарем потойбічної сили.  

Поблизу ляди на підлозі було видно свіжі відбитки рук — їх, напевно, залишила поліція, що мимохідь зазирнула сюди. Все інше свідчило, що на горище вже багато років ніхто не піднімався. Все було вкрито щільним шаром пороху, серед якого ми побачили ледь помітні завитки — їх міг залишити тільки той. хто обертався в повітрі. Саме в повітрі, бо жодного сліду ніг ми тут не знайшли.  

Джордж тим часом штрикав рапірою по кутках — її клинок був геть обліплений павутинням.  

Я стояла посередині горища й слухала.  

Дослухалася до тріскотіння промерзлих балок, легенького шелесту павутиння, завивання вітру над дахом. Чула дощ — як він шурхотить по даху, тарабанить по шибці й стінах.  

Проте всередині було тихо. Я не чула навіть шепоту привидів знизу.  

Жодного звуку, жодного прояву, жодної хмаринки примарного туману.